Читати книгу - "Дім, в якому…"

даху встромлявся мені під ребра, сонце пекло. Котрась із дівчат побачила мене з вікна їхнього корпусу — я почув іще один крик і вибрався на дах цілком. Але підвестися та спуститися вниз не зміг. Так і лежав, поки два білі довгорукі Павуки не потягли мене додолу.

Пізніше я намагався зробити це ще раз, інакше, однак і вдруге мені не вдалося... Сліпий прийшов до мене в Могильник. У безрозмірному білому халаті, в якому таких помістилося б іще двоє. Виліз на ліжко, сів по-турецькому й довго слухав моє мовчання. Потім запитав:

— Чому?

— На мені великий гріх, — сказав я. — Його ніяк не спокутуєш.

Вовк відучив мене довіряти їм. І я чекав. Що скаже цей, зачаєний у собі? Він не милий, яким колись здавався Вовк, а зовсім навпаки. Від нього можна чекати чого завгодно. Він міг перетворитися на Сфінкса, якому я дав обіцянку, а потім порушив її: «Якщо хочеш залишатися з нами»... Тоді мені довелося б піти. Він міг перетворитися на Вовка і зробити з мене бритву. Я не сказав, кого мені було наказано навіки посадити на ланцюг за порогом Дому. Він міг би вирішити, що завдячує мені, а цього я не хотів.

— Вертайся, — сказав він. — Ніхто не дізнається.

— Чому? — запитав я. — І що натомість?

— Дурень, — відповів Сліпий. І пішов.

Я повернувся. Час тече, мій гріх, як і раніше, на мені. Так буде зав­жди, поки я живий. Я нічим його не спокутую. Крізь стіни проходять привиди, але тільки один із них посміхається, вищиряючи ікла. Він на підвіконні, коли я відсмикую фіранку, він підстерігає мене в душових кабінках, він лежить у ванні, коли я хочу туди залізти, й дивиться з-під води палаючими очима. Я майже звик до нього й більше не зриваюся при зустрічах. Щоб не бачити снів, я лягаю пізніше та встаю раніше, ніж до того, бо в снах він може зробити зі мною все, що завгодно. Я втомився від нього, а він втомився від мене, але позбутися один одного ми не можемо. Таблетки допомагають, але ненадовго.

Уранці я спускаюся на подвір’я і годую собак — тих, котрі бігають у досвітні години по той бік сітки, в зовнішності. Вони вже знають і чекають. Половина моєї вечері — й вони розповідають мені про своє бездомне життя, а я — про своє. Вони живуть у зграї, я теж. Нам є про що поговорити. Я ніколи не питаю, чи знають вони, що таке гріх. Але мені здається, вони знають. Іноді, дуже рідко, я творю для них чудеса: загоюю порізи на лапах, нарощую шерсть на опіках або сотворюю фантом Великої Білої Суки, трошки схожий на північного ведмедя. Їм подобається ганяти його вздовж сітки. Потім ми розходимося. Вони розбігаються у своїх забіякуватих справах, а я прямую в Дім. Буває, в коридорі я зустрічаю Сліпого, який повертається з нічної прогулянки. Найчастіше це трапляється по дорозі надвір, але іноді й на зворотному шляху. Мені здається, якщо вийти серед ночі, Сліпий буде всюди, в мільярді подоб, зовсім як мій привид. Але вночі я не виходжу, я боюся пітьми.

Я боюся пітьми, боюся своїх снів, боюся залишатися десь без нікого та заходити в порожні приміщення. Але найбільше я боюся потрапити в Клітку сам-один. Якщо це колись станеться, я, напевно, там і залишуся. А може, не витримавши, вийду звідти якось не по-людськи, й це буде ще гірше. Не знаю, чи горітиму я в пеклі. Радше так, аніж ні. Якщо воно все-таки існує. Хоча я сподіваюся, що це не так.

Табакі

Рятували його і чайком, і гуртом,

Хрін давали й розумні поради,

Джем, гірчицю втирали, махали хвостом,

Загадали розумні шаради.

Льюїс Керрол. Полювання на Снарка (Переклад Юрка Позаяка)

День третій

Коли я продираю очі, ранок уже став днем. Гостей немає, і слідів від них теж. Македонський вимітає осколки й недопалки. Лері сидить понуро, з пов’язаною рушником головою. В очах у мене колючки, в горлі — шкрябуча слина.

— Агов, — кажу слабким голосом. — Котра зараз година?

Македонському випадає з рук віник, він дивиться на мене з жахом.

— Помирає, мабуть, — каже йому Лері, скрушно хитаючи перев’язаною головою.

Мак ахає й вибігає геть, навіть не зачинивши за собою двері. Даремно я його так налякав. Можна було просто перерахувати все, що мене болить. І я вже шкодую за сказаним, хоч і приємно викликати в людях такі бурхливі емоції.

— Що ж ти, в перший день Закону? — егоїстично дорікає мені Лері.

— Дату смерті не вибирають, — кажу йому я.

У наших дуже різний підхід до лікування одних і тих же хвороб, і кожен вважає, що його метод найкращий. Тому спочатку Горбач старанно натискає на моїх кістках якісь точки — за методом древніх китайців. Потім, за методом Сфінкса, мене запихають у таку гарячу ванну, що цілком можна зваритися заживо, але я мовчу, бо метод Сфінкса існує у двох варіантах: майже окріп або крижана вода. Мене витягують, натягують на голе тіло светр, натирають під ним спину чимось пекучим, плюс вовняні шкарпетки й шарф, під яким — спиртовий компрес.

На цій стадії лікування я вже не розбираю, де чий метод, і намагаюся все з себе здерти, але мене міцно тримають, а Сліпий видобуває з якихось таємних запасів банку меду — зовсім маленьку — й урочисто демонструє її мені, ніби я ще в стані на таке реагувати. Далі мені згодовують мед, а запивати його змушують молоком, і доводиться все це терпіти, поки я не починаю плавитися заживо у всьому, що на мене накрутили, потіти молоком і кашляти вершками.

Бідний я, котрий визнає тільки один метод лікування хворих — ніжне поводження.

Сфінкс читає мені вголос уривки з «Махабхарати», Горбач грає на флейті, Лері чавить у мисці лимони, а Сліпий стежить, щоб я не вивернувся й кудись не поповз; від усіх цих процедур я так втомлююся, що примудряюся заснути просто в вогненно-медовому коконі, й усі зауваження про катів та допитувачів, якими я збирався потішити зграю, залишаються невисловленими й лоскочуть мене всю ніч, проникаючи в пропочені сни.

Табакі

«…Хоч звичайного Снарка боятись не слід,

Мушу вас попередить натомість:

Серед них є Буджуми»... Тут Булочник зблід,

Впав на землю й утратив свідомість.

Льюїс Керрол. Полювання на Снарка (Переклад Юрка Позаяка)

День четвертий

Уранці від ангіни не залишається ані сліду. Від мене теж майже нічого не залишається. Самі лише кістки та солодкий сироп. На медогляді відзначають мій бадьорий вигляд і молочний запах. При згадці про молоко мене починає нудити, але Павуки, на щастя, цього не помічають. Для людини, яка побувала під тортурами, я виглядаю зовсім не погано. Дні оглядів зав­жди трохи нервові, тому що ніколи не знаєш, до чого докопаються у твоєму організмі допитливі Членистоногі. Коли виявляється, що нічого вони в тобі не виявили, починаєш хвилюватися за інших, а потім цілу решту дня відпочиваєш від хвилювань. Тому дні ці тихі. Насторожені, а пізніше втомлені.

Профільтрований через вісім кабінетів і купу Павуків, усе ще в центрі загальної уваги як найслабша ланка в ланцюжку зграї, я валяюся поміж ковдр із дарунком Горбача — пакетиком волоських горіхів; лущу їх, заїдаючи родзинками, й уже починаю думати, що це зовсім не