Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Вона знала Селестію. Знала не так, як Еллу, знала не так, як Лану – хоча і смерті цих двох наречених потрясли її. Разом з Селестією вони ходили на прогулянки і обговорювали найкращі фасони суконь, разом з нею вони пліткували про інших учасниць поза спинами. Селестія не була її подругою, ще ні; але за кілька тижнів чи, можливо, навіть днів, вона могла би нею стати. Але тепер вже ні. Тепер вже було надто пізно. 

Не було вже Селестії – була одна тільки голова на блюді та обезголовлене тіло, яке, можливо, ніколи не вдасться відшукати. І вбивця, яка все ще ходила на волі і стояла десь поряд із Йовілою. 

 – Йовіло, – почав Вітан, коли та розплакалася, але миттю замовк. – Я знаю. Я дуже співчуваю, – тільки й сказав він після тривалої паузи і пригорнув її до себе. Він розкачував її з боку у бік, зовсім непомітно, наче намагався присипити її істерику. І з часом це і справді спрацювало – залишилася тільки гикавка і неосяжне відчуття пустоти всередині. 

 – Я… – ніяково почав Вітан. – Вибач, я мушу зараз бути з Амелією. Я повернуся. Будь ласка, будь обережна. 

Він стиснув її долоні у тому ж теплому жесті, що й раніше. Йовіла розуміла. Селестія не була їй і у десяту частину такою ж близькою, як воячці. Між ними було щось особливе – ніжне і тихе – і вона навіть не могла уявити, як зараз почувається Амелія. 

Вона озирнулася вслід за Вітаном, і тоді побачила і Яра. Він кивнув їй наче запитально, а Йовіла повернула ствердний кивок. Яр не підійшов – він тримав на руках тіло Амелії; та теж знепритомніла від викиду сили. 

Решта наречених повільно піднімалися із підлоги. На деяких лишилися подряпини, інші ж були такі самі цілі, як і сама Йовіла. Через кілька митей троє чаклунів почали обережно тіснити їх до виходу та під конвоєм відвели до гуртожитку. Йовіла відчула, як чари на дверях за ними клацнули і запрацювали, замикаючи їх всередині кімнати. Сама Йовіла не знала, наскільки це було розумним кроком, враховуючи те, що серед них сиділа і вбивця. Тепер вона не могла би спати. Вона не знала, як зможе бути на відборі далі, спілкуватися з дівчатами, кожна з яких могла тримати за спиною ножа. 

Але також вона не могла уявити, як вона могла би покинути відбір. Тепер це стало по-справжньому особистим. Вона повинна була довести справу до кінця. 

У гуртожитку всі мовчали. Порушити тишу не наважувався ніхто, аж поки Аніт Канська не сказала гучно, але перелякано:

 – Це зробив хтось тут. Селестію вбила одна з вас. Я це знаю.

 І після цього тиша потонула у десятку розлючених, наляканих, тремтливих і вискливих голосів.