Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Розділ 12. Важливі слова

Хто би міг подумати, що відбір наречених прийме такий темний і несподіваний поворот? Таємниче вбивство Селестії Грін ще не вдалося розкрити, а учасниць на відборі залишилося всього вісім. 

Як охоронятимуть учасниць та чого варто очікувати від наступних випробувань, читайте на розворотах 2-9.

 

 

Йовіла завмерла. Такого повороту вона аж ніяк не очікувала. Звісно, те, що сталося, було жахливим – але вона не думала, що хтось запідозрить у вбивстві інших наречених. Звісно, це було правдою, але для людини, яка цього не знала, це звучало геть нелогічно. Чому би одній із наречених вбивати іншу, та ще й так прилюдно? 

 – Це дурниці. Дурниці! – викрикнула Ремія. – Цього ніхто не зміг би зробити… Ніхто тут, щонайменше, – чаклунка зверхньо і з зовсім краплею підозри огледіла дівчат. – Ні, точно ніхто з них. Можливо, ця Ротхед…

На ці її слова інші наречені відреагували високо піднятими бровами. Амелія була останньою, кого можна було би запідозрити у вбивстві Селестії – настільки вони були близькі і, що вже правди таїти, безнадійно закохані одна в одну. 

 – Ти з глузду зійшла, – відізвалася Вілена. Вона приклала руки до скронь і почала ходити колами. – Ні, ні, це точно не Амелія. Але як? Як наречену могли вбити так просто, прямо перед носом у всієї охорони?

Йовілу теж цікавило це запитання. Вона й уявити не могла, в який момент Селестію вбили – наче ось весь час вона була десь поруч, але насправді в ту мить, коли наречені поверталися до гуртожитку, вона, скоріш за все, вже була вбита. Чи ні? Йовіла картала себе за те, що не послухала Амелії, не сприйняла її побоювань серйозно. А що, як вони відразу побігли би за Вітаном, і Селестію вдалося би врятувати? Чи принаймні затримати її вбивцю на гарячому. 

Але тепер це були тільки думки, які ятрили Йовілі серце та заважали мислити тверезо. А балачки між дівчатами не згасали і ставали тільки голоснішими. 

 – А хто взагалі останнім бачив Селестію? – запитала Вілена, нарешті сідаючи на одне з ліжок. Всі вони з острахом дивилися на ліжко в кутку кімнати, біля вікна – те, на якому спала Селестія. Йовіла вже уявляла, що за кілька хвилин прийде Божена і почне збирати чужі речі, щоб відправити їх рідним, або ж просто позбутися назавжди – і не залишити і сліду від того, що Селестія Грін колись жила. 

 – Аніт, хіба не ти виходила з нею до комори? – невпевнено запитала Лотті, примружуючи очі. 

Аніт на це тільки підняла брови і подивилася та Лотті так, наче та була слизьким хробаком. 

 – Так. Як і щонайменше ще троє з нас. Селестія багато ходила до комори. 

Це була правда. Дівчина не знала до пуття, що робила, і бігала туди й назад. Але Аніт і справді виходила однією з останніх, ось тільки Йовіла не пам’ятала, чи Селестія повернулася разом з нею. 

 – Це дурощі. Що ти, думаєш, що я відтяла Селестії голову у коморі, а тіло залишила там? А потім просто повернулася назад? Якщо вже ми так говоримо, то це Йовіла прийшла до гуртожитку у закривавленій сукні, – з язика Аніт так і сочилася отрута. 

Йовіла застигла. Вона спостерігала за сваркою, але зовсім не очікувала стати її активною учасницею – зазвичай вона просто залишалася осторонь і про неї всі забували. 

Але, здається, цього не станеться цього разу – погляди майже усіх дівчат схрестилися на Йовілі, і вони зовсім не були добрими. 

 – Ви ж не серйозно? – запитала вона, складаючи руки на грудях. Бути у ролі обвинуваченої їй зовсім не подобалося. – Я куріпок різала. І взагалі – я виходила до комори тільки один раз на самому початку. Всі мене бачили!

Дівчатам довелося погодитися, і тоді погляди перевелися на Акулину. 

Звинувачення цілком могли зайти на новий виток, якби двері гуртожитку не розчинилися, і крізь них не зайшов Яр. Амелію він вже не ніс на руках, проте підтримував, щоб дівчина могла йти хоч якось. А виглядала  воячка зле – навіть гірше, ніж тоді у залі. Її рум’яна шкіра втратила весь колір, і залишився тільки скелет, обтягнутий білим – і пусті очі Амелії, які не бачили нічого перед собою. 

 – Доброго дня, – Яр всадовив Амелію на ліжко і повернувся до решти дівчат. – Я придворний чаклун, і зараз ми з паном Сореном по черзі опитаємо кожну з вас, аби зрозуміти, що відбувалося. Спокійно, – продовжив він, помітивши, що усі дівчата зблідли і відступили на пів кроку. – Це не значить, що ви вас підозрюємо. Кожна – це цінний свідок, адже ви перебували найближче до… трагедії. 

Яр, як і усі інші в кімнаті, уникав дивитися на Амелію. Це було складно, майже фізично тяжко – бо Амелія випромінювала горе так само, як до того магію. І, можливо, горе було ще більш разючим. 

Здавалося, слова Яра не надто переконали наречених – всі вони все ще дивилися одна на одну з підозрою і навіть страхом. І Йовіла підозрювала, що спати ніхто спокійно цієї ночі не зможе. Якщо взагалі хтось зміг би заснути. 

 – О, і… – Яр затнувся. – Звісно, це зараз може здатися неважливим після усього, що відбулося. Проте вже відомі імена п’ятьох наречених, які покинуть відбір відразу ж після того, як ми з ними поговоримо. 

Йовіла озирнулася навколо. Це здавалося і справді настільки невчасним, дурним і неважливим, але дівчата за її спиною нашорошили вуха. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍