Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Розділ 39

* * *

 

Невеликий струмок — переступити і не замочити ніг — тихенько дзюрчав поміж трав, позначаючи себе не блакиттю води, а густішою ніж де інде зеленню. Як колія в безкрайньому степу, яка вказує подорожньому вірний напрямок.

Ми з Василем бредемо повз неї вже кілька годин... нав'ючені сідлами, бесагами та іншою амуніцією, без докорів сумління, позиченою на вічне повернення в печері Балди. Байрачник, якого ніхто не призначав матеріально відповідальним за збереження козацьких припасів, навіть не поцікавився, що саме і скільки ми беремо. Зрештою — козаки поклали, козаки забрали. А ті чи інші — що він паспорт питати повинен?

Скільки точніше бредемо? А біс його знає... Сам би не відмовився навіть від самого примітивного, механічного годинника, головне щоб поділок мав більше ніж чотири: «ранок», «день», «вечір», «ніч». Ніяк не навчуся визначати час по тіні. Виходили — ледь сіріло, а тепер сонце майже над маківкою зависло. І припікає так, що мимоволі праве око щурити доводиться, щоб шию не скрутити, постійно відвертаючись. От коли б стала в пригоді бейсболка або звичайнісінький крислатий капелюх. Як тільки доберемося до якоїсь цивілізації — в першу чергу головним убором обзаведуся. А то, хоч сідло на голову натягай.

До речі. Чому ні? Хто мене тут побачить? Носять же на Сході глечики на головах...

Як там у методиках по бойових єдиноборствах написано? Думка випереджає дію, чи навпаки? А я чим гірше? Подумав — зробив.

 — Ти тільки іржати не почни? — пробурчав Василь, котрий, як і належить командирові, замикає колону. А мені, як найменш корисному членові загону, люб'язно надана можливість провадити розвідку і героїчно зустрічати будь-яку можливу небезпеку. Тьху, тьху три рази… поки що тихо... Може, вибрали ліміт неприємностей? Хоча б на цей тиждень...

 

Мушу визнати, Василь умів чекати.

Приправлена ​​двома пригорщами перетертих в труху сушених грибів, саламаха булькала, розповсюджуючи чудові аромати. Я травив одну байку за одною, ледь встигаючи переводити анекдоти з майбутніх часів їх на тутешній лад. Навіть заспівати спробував, але цього пориву слухачі не підтримали. Не змовляючись і дружнім хором. Гм… Ніколи не думав, що у мене з голосом усе так погано. Треба буде взяти пару уроків вокалу, при нагоді. У лірника чи кобзаря.

Але побажання публіки святе, тож «Реве та стогне» довелося закінчити речитативом. Цей варіант слухачам припав більше до смаку, так що після творчості Тараса Григоровича на біс я ще виконав уривок з Гоголя. Про рідкісну птаху, котра зможе долетіти до середини Дніпра.

І як воно часто буває, без будь-якої логічної прив'язки, але саме в той момент, коли я з пафосом промовляв: «Чудовий Дніпро і теплої літньої ночі...», — думка, що крутилася в голові, остаточно сформувалася. Відповідно, я запнувся, збився і замовк.

— Нарешті… — Василь як нюхом вгадав справжню причину. — Я вже, думав, ти до ранку язиком молотимеш. Давай, викладай, що придумав.

— Нам потрібні коні.

— Правда?! — захоплено вигукнув запорожець. — От молодець! І як швидко зрозумів. Навіть пів дня не минуло... Того гляди, до півночі здогадаєшся, що їх у не тільки немає, але і ніде взяти. Мабуть, куриво ще не відпустило...

— Не час глузувати. Я серйозно.

— А я й не сміюся... — Василь глянув пильніше. — Чекай... Ти і справді придумав, де коней можна роздобути?!

Я кивнув. Тепер Полупуд не промовив ні звуку, терпляче чекав. Лиш за вус схопився. А я неквапливо вказав на байрачника.

— У мене? — здивувався Балда. — У мене немає коней. Хоч заприсягтися. Зайці, миші, їжаки, ховрахи — це є. Вужі... Пара гадюк неподалік знайдеться, якщо треба. А коней немає.

— Не в тебе. У свояка... — і зробивши знак «не перебивай», почав пояснювати. В основному, Василеві. — Якщо немає де взяти коней звичайних, значить — треба зловити диких. А де це найпростіше зробити? Правильно — біля водопою. А вода де? Теж вірно — на Жаб'ячому озері. У свояка Балди. Може, і ще де є, але навіщо шукати, якщо байрачник найкоротшу дорогу до свояка вкаже і рекомендацію дасть. Правда? — я легенько штовхнув нежить у м’який бочок.

— Та чого там вказувати? За струмочком ступайте, він — он там... — Балда тицьнув пальцем ліворуч, — знову на поверхню виходить. Струмочок вас до Жаб’ячого озера і заведе. Якщо на світанку вийдете — трохи за полудень і добредете. Але того, що ти сказав… комендації… того не дам… — розвів лапками. — Не знаю, де воно. Хіба, самі знайдете.

— Знайдемо, знайдемо... — засміявся я.

— Так-то воно так, — скривився Василь. — Та тільки тарпани під сідло не годяться. Навіть якщо зможемо заарканити парочку — виїздити їх така морока, що швидше пішки зайдемо. Часу втратимо багато, а толку... Чорта і то, легше під сідло поставити, ніж цих дичків.

— Гм... Можна, звичайно, і чорта, — посміхнувся, згадуючи відповідний фольклор. Василь з байрачником обмінялися швидкими поглядами, але промовчали. — Хоча, я думав про інше...

Полупуд, начебто, полегшено зітхнув? Так що ж таке?.. Довго він буде на мене, як Леонардо на Джоконду дивитися? Треба нам з цим закінчувати. І як можна швидше, поки не присохло намертво.

— Міркую, що в табунах тарпанів зустрічаються і домашні коні. Адже так?

— Так... — протягнув Полупуд. — Як же я сам... Не раз доводилося чути від табунників, що кобилиці під весну з дикими кіньми тікають. Інколи і не повертаються. Гм... А знаєш, Петре, з твоєї затії щось може і вийти. Якщо вдасться піймати... — знову засумнівався козак. — Полохливі вони дуже... Обережні. Нізащо до себе не підпустять. Навіть на мушкетний постріл... Щоб ти знав: папські монахи дуже до м'яса тарпанів ласі. І хороші гроші за них платять. А не в усяку пору мисливці постачати дичину беруться. Тільки взимку, коли сніг глибокий. В інший час — лови вітер в полі. Одна морока.

— Нічого. Як сказав мудрець, немає таких... — тут я затнувся. Оскільки не зумів з ходу придумати, які саме вершини могли б підкорювати запорожці? — ...порогів, через які не провів би човен низовий козак. На місці розберемось. Голова людині не тільки для носіння шапки дана.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍