Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

та сміх наших перших обіймів. Здавалося, це тривало довго, нам вистачило часу на розмови — від млявого бурмотіння до захоплених теревенів, — на зміни пози та м’які покусування, на потиски рук; і весь цей час я почувався вщерть наповненим — так, що аж очі боліли. Саме цей нестерпний тиск і змусив мене нарешті розслабитись і кінчити в неї, відчуваючи, як вона користується останніми секундами моєї майже зниклої твердості, щоб і собі затремтіти на піку.

«У Корпусі посланців беруть те, що дають, — сказала Вірджинія Відаура десь у коридорах моєї пам’яті. — І часом цього має бути досить».

Коли ми закінчили вдруге, вага останньої доби звалилася на мене, наче один з важких килимів у іншій каюті, і з дедалі сильнішого тепла під ним поступово вислизнула свідомість. Наостанок я чітко відчув, як довге тіло біля мене змінює положення, притиснувши груди до моєї спини, мене огортає рука і з якоюсь дивною приємністю зчеплюються наші ноги — мої ноги в її ногах, наче руки. Мої мисленнєві процеси сповільнювалися.

Те, що дають. Часом. Досить.

Розділ двадцять восьмий

Коли я прокинувся, вона вже зникла.

З кількох незадраєних ілюмінаторів у каюту проникало сонячне світло. Судно майже перестало гойдатись, але хитавиці все одно вистачало, щоб я бачив то блакитне небо з горизонтальними клаптиками хмар, то відносно спокійне море під ним. Хтось десь заварював каву та смажив копчене м’ясо. Якийсь час я лежав нерухомо, підбираючи розкидану одіж свого розуму й намагаючись зібрати з неї якийсь пристойний костюм. Що сказати Ортезі? Скільки саме і в якому ключі? Мляво, наче виловлена з болота, нагадала про себе обробка посланця. Я дозволив їй перекинутись і потонути, занурившись у плями від сонячних променів на постільній білизні біля моєї голови.

Мене привів до тями дзенькіт склянок із дверей. Ортеґа стояла на порозі у футболці з написом «НІ РЕЗОЛЮЦІЇ 653», де «НІ» було стильно перекреслено червоним хрестиком і виправлено на рішуче «ТАК» того ж кольору. Колони її оголених ніг губилися під футболкою так, ніби всередині вони могли нескінченно тягнутися далі. У руках вона тримала велику тацю зі сніданком на всю поліційну інструктажну. Побачивши, що я не сплю, вона змахнула з очей волосся і криво всміхнулася.

Отже, я їй усе розповів.

— То що ти робитимеш?

Я знизав плечима й поглянув над водою, примруживши очі через яскраве світло. Океан тут здавався пласкішим, задумливішим, ніж на Світі Гарлана. На палубі усвідомлювалася його безмежність, а яхта раптом перетворювалася на дитячу іграшку.

— Я робитиму те, чого хоче Кавахара. Чого хоче Міріам Банкрофт. Чого хочеш ти. Чого, блін, явно хочуть усі. Я вб’ю цю справу.

— Думаєш, це Кавахара спалила Банкрофта?

— Цілком можливо. Або ж вона прикриває того, хто це зробив. Це вже не має значення. У неї Сара, і це — все, що тепер має значення.

— Ми б могли висунути їй звинувачення у викраденні. За утримання оцифровано! особи дають…

— Так, від п’ятдесяти до ста, — злегка всміхнувся я. — Я ж слухав минулої ночі. Але вона не стане зберігати її безпосередньо, це буде якась залежна особа.

— Ми можемо дістати ордери, що…

— Крістін, вона ж сраний мет. Вона відіб’ється від усього цього, не напружуючись. Хай там як, проблема тут не в цьому. Щойно я виступлю проти неї, вона запхає Сару в віртуал. Як довго чекають на схвалення ваші далекосяжні ордери?

— Пару днів, якщо їх видає ООН, — із цими словами на лице Ортеґи опустилася тінь. Ортеґа сперлася на огорожу і подивилася вниз.

— Отож-бо. У віртуалі це — понад півроку. Сара не Посланець, ніякої обробки вона не пройшла. Те, що Кавахара може зробити з нею за вісім-дев’ять віртуальних місяців, перетворило 6 нормальну психіку на місиво. Поки ми її витягнули б, вона б уже стала буйною божевільною. Якби ми її витягнули, і я все одно, блін, навіть думати не збираюся про те, щоб хоч на одну секунду піддати її…

— Гаразд, — Ортеґа поклала руку мені на плече. — Гаразд. Вибач.

Я злегка здригнувся, чи то від морського вітру, чи то від думки про віртуальні застінки Кавахари — хтозна.

— Забудь.

— Я коп. Пошук способів розправитися з поганцями у моїй природі. Ось і все.

Я підняв погляд і безрадісно їй усміхнувся.

— Я посланець. Пошук способів вирвати Кавахарі горлянку в моїй природі. Я шукав ці способи. Таких нема.

Вона відповіла мені усмішкою — вимушеною, з ноткою невизначеності, що, як я знав, рано чи пізно до нас добереться.

— Послухай, Крістін. Я знайшов спосіб це зробити. Переконливо збрехати Банкрофтові та закрити справу. Це незаконно, дуже незаконно, але при цьому не постраждає жодна важлива людина. Мені не треба тобі про це розповідати. Якщо ти не хочеш знати.

Вона подумала над цим, оглядаючи воду біля яхти, так, ніби відповідь могла плавати там, не відстаючи від нас. Я повештався вздовж огорожі, щоб дати їй часу, захиливши голову, оглядаючи блакитну миску неба вгорі й думаючи про системи орбітального стеження. Посеред нескінченного на перший погляд океану, у високотехнологічному безпечному коконі яхти, легко було повірити, що від Кавахар і Банкрофтів цього світу можна сховатись, але такі схованки зникли багато століть тому.

«Якщо ви їм потрібні, — написала колись ще молода Квелла про правлячу еліту Світу Гарлана, — вони рано чи пізно підхоплять вас із планети, наче цікаві порошинки з марсіанського артефакта. Перетніть безодню між зорями, а вони, можливо, підуть за вами. Проведіть кілька століть у сховищі, і в момент перечохлення вони вже чекатимуть на вас, нещодавно клоновані. Вони такі, якими нам колись уявлялися боги, міфічні агенти долі, неуникні, тим часом як Смерть, нещасна старенька селянка-трудівниця, що зігнулася над своєю косою, такою вже не є. Бідолашна Смерть, нездатна дорівнятися до могутніх видозмінено-вутлецевих технологій збереження та видобутку даних, виставлених проти неї. Колись ми жили в страху перед її приходом. Тепер ми обурливо кокетуємо з її похмурою гідністю, а такі істоти не пускають її до себе навіть через чорний хід».

Я скривився. Порівняно з Кавахарою Смерть була слабкою противницею, на три поєдинки.

Я зупинився на носі судна і уп’явся поглядом в одну точку на обрії, поки Ортеґа не визначилася.

Припустімо, що ти в далекому минулому знаєш одну людину. Ви ділитеся чим-небудь, п’єте одне одного до дна. А тоді віддаляєтесь одне від одного, життя веде вас у різні боки, зв’язки між вами недостатньо міцні. А може, вас розлучають зовнішні обставини. Багато