Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

позаду мене полився звук — протяжні стогони та чвакання чогось органічного. Я глянув на пульт, який затиснув у лівій руці, намагаючись зрозуміти, яким чином я ненароком запустив перерване відтворення, і у мене всередині застигла кров від глибокого жіночого стогону. Тоді Ортеґа кинулася на мене, намагаючись вихопити пульт з моєї руки.

— Ану вимкни цю срану…

Якусь мить я боровся з нею, і від нашого борюкання тільки збільшилася гучність. А тоді я раптом, опинившись на хвилі здорового глузду, відпустив, і вона повалилася на стілець і заходилася тиснути на кнопки.

— …штуку.

Запала довга тиша, яку порушувало лише наше важке дихання. Я уп’явся поглядом в один з задраєних ілюмінаторів на іншому боці каюти, а Ортеґа, незграбно сидячи між моєю ногою та стільцем, вочевидячки, ще дивилася на екран. Мені здалося, що якоїсь миті ми дихали в унісон.

Коли я повернувся й нахилився, щоб допомогти їй підвестися, вона вже почала підійматися до мене. Здається, ми полізли з обіймами одне до одного, ще навіть не усвідомивши, що відбувається.

Це було свого роду рішенням. Протиріччя, що кружляли по колу, обвалилися всередину, наче орбіталки, що падають і горять, здаючись на милість взаємного тяжіння, що тягнулося ланцюгами, поки трималося, але зі звільненням наші нерви опалило вогнем. Ми обоє намагалися цілуватись і сміятись водночас. Ортеґа стиха радісно зітхала, тим часом як мої руки прослизнули під її кімоно, провівши долонями по шорстких сосках, широких і твердих, як кінці канатів, та грудях, що вкладалися мені в руки так, наче були створені для того, щоб у них лежати. Впало кімоно, яке спершу зісковзувало, а потім було різко зірване з кожного пловецького плеча по черзі. Я одним махом скинув із себе куртку та сорочку, тим часом як Ортеґа гарячково крутила обома руками мій пасок, розстібала ширіньку та просовувала всередину тверду долоню з довгими пальцями. Я відчув тертя мозолів на кожній пучці.

Ми якимось робом вибралися з каюти з екраном і дійшли до носової каюти. Я стежив за пружними й широкими кроками Ортеґи по кімнаті між мускулистими обрисами її довгих литок, і це, певно, рівною мірою робили я та Райкер, бо я почувався так, наче повертаюся додому. Там, у дзеркальній каюті, вона відкинула голову на скуйовджену постільну білизну, підвелася, і я побачив, як входжу в неї до упору, охнувши через те, що тепер вона палала. Вона палала всередині, огортаючи мене, наче гаряча вода у ванні, а теплі округлості її сідниць таврували мої стегна з кожним доторком. Переді мною здіймався та звивався змією її хребет, а її волосся з безладною елегантністю спадало з її опущеної голови. У дзеркалах довкола себе я бачив Райкера, який тягнувся вперед, охоплюючи її груди, потім — її широкі ребра, округлість її плечей, а вона весь цей час здіймалася й коливалася, наче океан довкола корабля. Райкер і Ортеґа звивалися в обіймах одне одного, наче закохані з безсмертного епосу після возз’єднання.

Я відчув, як її пройняв перший пік, але мені знадобилося побачити, як вона теж дивиться на мене крізь водоспад волосся, розтуливши губи, щоб остаточно позбутися самоконтролю та повторити обриси її спини та сідниць, аж поки мої спазми не вщухли всередині неї і ми не звалилися впоперек ліжка. Я відчув, як вислизнув з неї, і щось неначе народилося. Думаю, вона все ще кінчала.

Тривалий час ніхто з нас нічого не казав. Корабель плив уперед своїм автоматичним шляхом, а довкола нас небезпечний холод дзеркал поринув усередину крижаним припливом, погрожуючи затьмарити, а потім і втопити нашу близькість. За кілька секунд ми вже будемо вдивлятися назовні, на зображення самих себе, а не на одне одного.

Я обхопив рукою стегно Ортеґи та обережно перехилив її набік, щоб ми лягли ложечками. У дзеркалі я знайшов її очі.

— Куди ми пливемо? — лагідно спитав я.

Вона знизала плечима, але при цьому ще сильніше притулилася до мене.

— Це запрограмований цикл: уздовж узбережжя, на Гаваї, гак, а тоді назад.

— І ніхто не знає, що ми тут?

— Тільки супутники.

— Добра думка. Кому все це належить?

Вона скрутилася так, щоб поглянути на мене з-за плеча.

— Райкерові.

— Йо-о-ой, — я демонстративно відвів погляд. — А тут непоганий килим.

Неймовірно, але це викликало в неї сміх. Вона повністю розвернулася до мене, не встаючи з ліжка. Її рука піднялася і м’яко торкнулася мого обличчя, неначе вона думала, що на ньому легко залишити мітку, а чи що воно зникне.

— Я казала собі, — пробурчала вона, — що це — божевілля. Це ж було лише тіло, сам розумієш.

— Це стосується більшості речей. Свідоме мислення мало пов’язане з цим ділом. Якщо вірити психологам, воно мало пов’язане з тим, як ми проживаємо життя, та й усе. Трохи раціоналізації, здебільшого стосовно минулого. Все решту тонко налаштовують гормональні імпульси, генетично закладені інстинкти та феромони. Сумно, але це так.

Вона провела пальцем по контуру мого обличчя.

— Я не думаю, що це сумно. Сумно те, що ми зробили з рештою свого «я».

— Крістін Ортеґа, — я взяв її за палець і злегка його стиснув. — Ти, блін, справжнісінька луддитка. Ну ради Бога, як ти пішла працювати в цю сферу?

Вона ще раз знизала плечима.

— Поліційна родина. Батько був копом. Бабуся була копом. Сам знаєш, як воно буває.

— Не з власного досвіду.

— Ні, — вона мляво витягнула довгу ногу до дзеркальної стелі. — Мабуть, ні.

Я простягнув руку над рівниною її живота і ковзнув рукою вздовж стегна до коліна, обережно пересунув її й торкнувся вустами у ніжному поцілунку поголеної смуги лобкового волосся там, де воно спускалося в розколину. Вона ледь помітно опиралася, можливо, думаючи про екран в іншій каюті, а може, через те, що з її тіла витікали наші перемішані соки, а тоді піддалася й розсунулася піді мною. Я закинув друге її стегно собі на плече й занурив обличчя в неї.

Цього разу вона кінчила з дедалі гучнішими криками, які щоразу затримувала в горлі з потужними скороченнями м’язів унизу живота, тим часом як усе її тіло ковзало по ліжку, а її стегна смикалися вгору, втискаючи мені в рот м’яку плоть. Якоїсь миті вона тихо заговорила іспанською; тональність мови розпалила моє збудження, і, коли вона нарешті завмерла, я спромігся ковзнути вгору та ввійти просто в неї, взявши її під руки та зануривши язика їй до рота в першому нашому поцілунку, відколи ми дісталися ліжка.

Ми рухалися поволі, намагаючись відтворити ритм моря зовні