Читати книгу - "На землі кленового листу, Левко Лук'яненко"

Другий факт свавілля в допочатковий час — нам не дали можливості повернутися назад. Коли ми вийшли на світ і побачили, що він недоладний, ми не могли замовити собі другу появу, скажімо, через сто років, коли світ стане кращим.

Отже, поза нашою волею, нас безповоротно випустили в недосконалий світ. Що було робити?

Можна прийняти світ таким, який він є, і самому припасувати себе до недосконалого світу. Можна взятися за перебудову його. Це два різних шляхи. Залежно від того, яким людина піде, матиме зовсім іншу долю. Вибір цього шляху і показує, якою людина є.

Тож який шлях обрати?

Щоб знайти його, Господь дав нам розум і бажання для пізнання навколишнього середовища та вироблення свого ставлення до нього. Бажання формують волю, а розум виробляє психологічну установку, яка й стає програмою життєвого шляху.

95 відсотків людей обирає шлях пристосування до наявних життєвих обставин. Ці люди живуть матеріальними потребами, і їхня психологічна установка полягає в забезпеченні собі найбільшого комфорту.

5 відсотків живе ідеями. Їх надихають великі ідеали справедливості, честі, гідності своєї нації або ще щось подібне.

Вони створюють музику, картини, романи, філософські вчення і політичні доктрини. Вони надихають людей на революції, винаходять електричні машини, атомну бомбу й реформують світ. Ціною безмежної жертовності і власних мук вони штовхають людство вперед.

Перший шлях означає життя спокійне, довге і непомітну смерть. Другий — зречення від звичайного людського щастя задля прогресу, слави, суспільного блага. Перший шлях дає земне щастя і закінчується забуттям, другий — не дає земного щастя, зате підносить над своїм часом і продовжує ім’я у пам’яті нащадків.

У чому сенс життя? У тому, щоб зробити з нього собі приємність, чи в тому, щоб ощасливити людство? Єдиної відповіді не існує. І кожна людина мотивуватиме свій вибір по-своєму. Щастя — це відстань між тим, що людина чекає від життя і що в дійсності має. Що ближча відстань, то щасливіша людина. Кожна людина хоче щастя, але кожна по-своєму, залежно від того, в чому вона бачить сенс свого життя.

Життя суспільства відбувається в певних історичних умовах, і в кожного народу в усякий період його розвитку є першорядні проблеми національної ваги.

Для українців такою проблемою вже понад триста років була проблема відновлення національної державності. Оскільки ідея національної свободи — це ідея ідей поневоленого народу, то народ прославляв борців за волю, складав пісні, легенди й думи, створив велику культуру, що наповнювала душу глибоким духовним змістом і в градації цінностей ставила їх на найвищий щабель. Боротьба за збереження нації стала для нас глибинним покликом крові і найвищим смислом життя.

У цьому я знайшов відповідь на запитання: для чого маю жити на землі?

Коли б я народився в незалежній Україні і вже не треба було боротися за самостійність, я був би, напевно, професором історіософії, а може, навіть доктором права.

Колоніальний стан моєї Батьківщини зробив мене борцем, а право я взяв до рук як засіб боротьби.

З університету одні виходять з думкою, що вони вже все на світі знають, а інші із сократівським: «Я знаю, що я нічого не знаю». Я на основі сократівської максими вийшов із заповітом: учитися постійно, вчитися і вчитися. Це допомагає не відставати від розуміння постійного процесу розгортання історичного часу (і, між іншим, рятує від зарозумілості). Знання допомагають бачити більше суспільно важливих чинників, а що їх більше враховано, то більше наближаєшся до об’єктивної істини, цебто майбутнього реального розвитку подій.

Доля, що веде нас у житті, власне, і складається з екзистенціального поштовху «хочу», «волію», «чинитиму» та сфери логічного обґрунтування. І якщо перше залежить від сили волі, то друге від обсягу знань та здатності до логічного мислення.

Якщо ви не хочете потрапляти під вплив мікросередовища, а хочете його самі створювати, мусите мати широкі знання і велику силу волі. Значення цих чинників не однакове в різних умовах, але вони однаково важливі для усвідомлення себе окремою індивідуальністю та вироблення в собі мужності взяти відповідальність за себе з рук інших людей на самого себе.

Принципове, величезне, капітальне значення для формування особи та всієї долі має ставлення до своєї смерті. Якщо людина боїться смерті до такої міри, що шантаж і погрози міняють її поведінку, така людина має шанси все життя пливти за течією. Якщо людина усвідомила себе господарем власного тіла і присягнула використати його для утвердження ідеї, якщо вона умоглядно вимовила обітницю, а в ряду загиблих борців поставила себе за наступну особу для смерті задля продовження життя ідеї і справді психологічно переступила грань вагання, тоді вона здобуває незрівнянно блаженне почуття внутрішньої свободи, яку ніщо й ніхто не спроможний скувати.

Разом з цією свободою, опертою на залізну волю і непохитну віру в справедливість мети, приходить відчуття зв’язку з духом героїчних пращурів, гостріше усвідомлення особистої відповідальності за долю нації та схильність до великодушного прощення слабким людям.

На рівні цієї свободи залізна воля і віра відчуваються як постійна внутрішня субстанція надскладної біологічної кібернетичної системи (конструкції). Людина, що зреклася особистого життя і перетворила себе на знаряддя реалізації ідеї, усвідомлює себе системою, здатної до самопрограмування (на основі постійного поповнення знань) і самовдосконаленні (на основі віри в досконалість Господньої конструкції). Цей додатковий щабель свободи додає самовпевненості і посилює відчуття власної самодостатності. Добре, коли розумність переростає в мудрість, бо мудрість толерантна до інших, у тому числі і ближніх.

Людина на рівні такої внутрішньої свободи та повної самовідданості ідеї ніколи не втрачає духу.

Для неї поразка — не катастрофа, доки не гине ідея, бо й особиста смерть — це ще не загибель ідеї. І я, бувало, в момент невдачі, коли роздягали догола і забирали всю працю довгих днів, стискався в клубок і казав: якщо все дотеперішнє пропало назавжди і я залишився серед ворожого світу тільки в масштабах свого фізичного тіла, то й тоді я втратив тільки другорядне, бо головне — розум і знання — залишилося зі мною. Мені неможливо завдати нищівного удару, не вбивши на смерть, бо, як казали стародавні римляни: Omnia mea mecum porto — все моє ношу з собою.

Перемога такій людині також не паморочить голови, бо за одним досягненням вона бачить чергове завдання, і оскільки воно важке, то яскраве почуття радощів затінюється