Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

щодо проблем, які продовжували залишалися в пошкодженому реакторі та на території, забрудненій вибухом. Серед головних звинувачених у цьому Яворівським був колишній директор Чорнобильської АЕС Віктор Брюханов. Полум’яний оратор і письменник, котрого його опоненти звинувачували в популізмі, Яворівський часто викликав зворотну критику на свою адресу. Брюханов звинувачував Яворівського, що той зганьбив його, заявивши, що Брюханов у ніч вибуху був з коханкою, а потім свідомо приховував інфромацію про масштаби аварії від начальства і широкої громадськості.

Брюханов, котрого випустили на волю у вересні 1991 року після відбування половини десятирічного терміну покарання, важко переживав образу. Пізніше він згадував: «Яворівський створив собі образ борця поспішним виданням своєї книги. З того часу я навіть чути не можу прізвища Яворівського». Більшу частину свого ув’язнення Брюханов відбував на Сході України. Він став у в’язниці місцевою знаменитістю: коли прибув туди, засуджені покидали свої приміщення, щоб побачити особу, відповідальну за найбільшу у світі техногенну катастрофу. Тюремне начальство запропонувала йому керівну посаду, але той відмовився її зайняти і працював простим механіком. Пізніше його перевели у виправну колонію в Центральній Україні. Лише після звільнення Брюханов уперше побачив онуку, якій уже було п’ять років: дівчинка народилася незабаром після Чорнобильської катастрофи.

Колишній в’язень пізніше стверджував, що «близько 95% тих, кого бачив у в’язниці, навряд чи можна назвати людьми». Брюханову вдалося зберегти відносно хороший стан здоров’я. Він повернувся працювати на Чорнобильську атомну станцію, а Потім перевівся в Укрінтеренерго, агенцію, що займалася ядерною енергетикою. Багатьом його колегам пощастило менше. Колишній головний інженер Микола Фомін так і не оговтався від психологічного потрясіння від катастрофи. 1988-го його перевели зі звичайної в’язниці до психіатричної клініки, а потім і взагалі звільнили. Його заступник Анатолій Дятлов, котрий проводив випробування турбіни на четвертому блоці, психологічно почувався задовільно, він не визнав своєї провини, але страждав від гострого радіаційного синдрому і був звільнений із в’язниці 1990 року за станом здоров’я.

До кінця літа 1991-го, коли Україна проголосила незалежність від Радянського Союзу, а Брюханова звільнили дочасно, вже мало хто вважав, що Брюханов, Фомін і Дятлов були головними винуватцями цієї катастрофи. У листопаді 1991 року комісія радянських учених-ядерни-ків на чолі з Євгеном Веліховим, новим директором Інституту атомної енергії імені Курчатова, дійшла висновку, що керівники й оператори Чорнобильської станції — не єдині винні в цій аварії. Вони підтвердили висновок, до якого дійшла комісія Державного комітету СРСР з нагляду за безпекою у промисловості та ядерній енергетиці, що опікувалася радянською атомною промисловістю, і яка заявила: «Недоліки в будівництві реактора РБМК-1000, який стояв на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції, спричинив важкі (катастрофічні) наслідки аварії на Чорнобильській АЕС. Причиною Чорнобильської катастрофи стало те, що конструктори реактора РБМК-1000 обрали концепцію, яка недостатньо враховувала проблеми з його безпекою».

Восени 1991-го Яворівський і його комісія намагалися спіймати більшу рибу, ніж Брюханов, шукаючи відповідальних серед керівництва Комуністичної партії України й уряду. Володимир Щербицький помер після тяжкої хвороби в лютому 1990 року. Але інші керівники все ще були живі, у тому числі й Олександр Ляшко, колишній глава уряду та очільник комісії Центрального комітету Комуністичної партії України з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Він подав у відставку з посади голови Ради міністрів у липні 1987-го, через рік після аварії, у місяць, коли засудили Брюханова і його соратників. Ляшко пишався своєю роллю в боротьбі з наслідками аварії: він наполягав на евакуації Прип’яті всупереч позиції, яку зайняли голова урядової комісії Борис Щербина і його безпосередній партійний начальник Володимир Щербицький.

Та Яворівський по-іншому сприймав роль Ляшка в Чорнобильській трагедії. «Які дії вчинили уряд та ЦК КПУ, дізнавшись про аварію?» — запитав він. «Це було вночі, коли я був удома», — відповів Ляшко і згадав телефонний дзвінок, який отримав тієї ночі від керівника радянського уряду Миколи Рижкова. — Що тоді можна було вдіяти?» Незадоволений такою відповіддю, Яворівський вирішив поглузувати з колишнього голови Ради міністрів: «Чудово. То ви знову лягли спали, а вранці просто пішли на роботу?» Ляшко розповів комісії про свої зусилля з мобілізації міського транспорту для евакуації міста Прип’яті і про діяльність його уряду в перші дні та тижні після аварії. Допит тривав дві години. Ляшко та комісія розійшлися на дружній ноті: двоє членів комісії супроводжували сімдесятип’ятирічного Ляшка до його багатоквартирного будинку в центрі Киева. Колишній прем’єр вирішив, що принаймні щодо нього слідство закінчилося. Та його очікував сюрприз.

*

Одинадцятого грудня 1991 року, через десять днів після того, як українці масово проголосували на національному референдумі за підтвердження Декларації про незалежність, проголошеної Верховною Радою, і через день після того, як парламент ратифікував угоду, підписану Борисом Єльциним від Росії, Леонідом Кравчуком від України і Станіславом Шушкевичем від Білорусі, в якій вони розпустили Радянський Союз і заснували Співдружність Незалежних Держав, українські депутати зібралися знову, щоб заслухати звіт комісії Яворівського про розслідування приховування наслідків Чорнобильської катастрофи.

В угоді, підписаній Єльциним, Кравчуком і Шушкевичем, ішлося, що «сторони визнають планетарний характер Чорнобильської катастрофи та зобов’язуються об’єднатися для координації своїх зусиль щодо мінімізації та подолання її наслідків». Але наразі кожна країна усувала наслідки катастрофи по-своєму. Це стосувалося як ступеня розголосу в засобах масової інформації, так і розв’язання економічних, соціальних та екологічних проблем, пов’язаних із Чорнобилем, програм боротьби з наслідками катастрофи та рівня політичної й юридичної відповідальності, яку покладали на лідерів комуністичної верхівки, що перебувала при владі на момент аварії.

У звіті комісії Верховної Ради засуджувалася поведінка колишніх радянських чиновників, причетних до Чорнобильської катастрофи, — набагато суворіше, ніж у будь-якій іншій пострадянській республіці, що постраждала внаслідок цієї аварії. Український екологічний націоналізм усе ще був сильним, його мобілізаційна сила, здавалося, не була втрачена. Екологічний націоналізм раніше підживлював прагнення до незалежності України, а тепер він перетворився на зброю в боротьбі за майбутнє країни між національними демократами, котрі зараз набували впливу, і дезорієнтованими колишніми комуністичними апаратниками, котрі продовжували контролювали уряд. Яворівський не мав пощади до колишніх комуністичних урядовців за їхню реальну або гадану роль у Чорнобильській катастрофі. Його метою була, скоріше за все, дискредитація радянської імперської системи правління, комуністичної ідеології й української посткомуністичної еліти, яка все ще чіплялася за владу, хоча цього вже не було в Литві, батьківщині екологічного націоналізму в Радянському Союзі.

Яворівський розпочав свою доповідь, характеризуючи аварію на ЧАЕС передусім як українську національну трагедію. «Біблійна зірка Полин упала на нашу землю й отруїла не лише наше зерно, воду та повітря, але й вашу і нашу кров», — виголосив він,