Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Розділ 34

Щит довкола мене створений Топазом раптом спалахнув під масованими атаками чудовиськ, і я відчула, як він от-от мав розсипатися.

— Каті, не витримую! Я вже на межі, від того, скільки скверни відбиваю...

— А що, як... знищивши мою сестру, ми ослабимо саму Скверну? Тоді зможемо її перемогти?

Сапір схвально кивнув:

— Так, якщо вони з Аніоною і Адамасом живлять одне одного... Прибравши їх, чудовиська перестануть бути загрозою.

— Гаразд... Але що робити зі зграями химер? — озвався Емер, дивлячись на широкі проломи, крізь які суцільним потоком виповзали чудовиська, женучись слідом за Скверною до межі світів.

Ми обернулися, зауваживши, що більшість химер — навіть не нападають на нас, а, дивлячись повз, рухаються туди, де, мабуть, Аніона з Адамасом хочуть створити розлом.

— Ви теж це бачите? — проказала я напівзадихано. — Вони прямують до межі.

— Тож діймо швидко! — ствердно вигукнув Сапір. — Каті, у тебе зараз сила сонця. Аби нас природа перенесла туди швидше, варто було б мати й силу Емера одночасно... Тільки подвійне злиття може надати тобі достатньо сили, аби створити великий щит, інакше вони прорвуться.

Я застигла, згадавши заборону Величних: Один Вартовий за раз або лише одноразове подвійне злиття на тиждень. Та часом обставини примушують діяти поза правилами...

— Спочатку збудуємо захисний щит перед межею світів, не дамо їм одразу вирватись, — додав Емер. — А потім ти спробуєш...

— ...прийняти ще когось, — завершив Рубер, різко підхопивши мою думку. Він стримано дивився, як я вагалася. — Ми не маємо вибору, Каті.

У цей час Топаз у моїй свідомості застерігав зі стогоном:

— Каті давай швидше, мені треба відновитися, їх забагато.

Але я бачила, як тисячі химер уже сповзали, мов темна річка, прямуючи до виходу. Нічна прохолода, запах крові та гнилизни, від якого стискалося серце. Тільки двоє Вартових відразу можуть створити великий бар’єр довкола межі.

Я піду проти заборони... якщо треба проситиму взяти моє життя. Або Ерде загине тут і зараз.

— Топазе, тримайся.

Я видихнула, поклавши долоню на груди, де відчувалася теплота нашого злиття, а тоді, переступивши через уламки, звела очі на Емера:

— Готовий? Я... покличу тебе теж.

Той здригнувся, поглянувши на Рубера й Сапіра. Усі розуміли, що може статися. Та Емер ступив уперед:

— Заради Ерде. — Його голос звучав тихо, але дуже рішуче.

Я звела руки, і Емер поклав свої долоні на мої. Короткий зелений спалах змішався із золотавим сяйвом Топаза, що вже перебував у мені. У ту ж мить я відчула несамовиту бурю енергій, від якої потемніло в очах: Дві стихії, переплітаючись, напружено билися за місце в моєму тілі.

— Тримайся, Каті!

Серце колотилося, ніби ось-ось розірветься. Хвилі тепла і прохолодної зелені зіштовхувались усередині, наче дві річки. Мені здалося, що я задихаюся від перевантаження, а мозок кричить від перевищення дозволеної межі.

На шкірі світилися символи обох стихій: золотий і зелений виступали яскравими знаками.

— Каті, ми готові. Спробуємо створити величезний бар’єр!

Сконцентрувавшись я спрямувала потік — золотаво-зелена сила вирвалася з моїх долонь до входу й коридорів, де сунули химери. Стихії з’єдналися в потоці, утворюючи над дорогою велетенську стіну із заплетених ліан і світла.

— Вдається! 

Тисячі химер у темноті задерли голови, зіткнувшись із непрохідним бар’єром. Гучні ревіння, скрегіт зубів, зчеплення пазурів... вони билися об перепону, що пронизувала повітря від землі до декількох метрів заввишки перекриваючи їм шлях. Я відчула, як вони налітають на нашу стіну та намагаються її прогризти.

— Це... надзвичайно важко! — одночасно стогін Топаза й Емера лунав у моїй свідомості.

На моїй шкірі палав біль, ніби стирається захист від двох сил, яких по суті не мала витримувати одночасно. Піт рясно котився по скронях. Проте я стискала зуби, не даючи обом стихіям розірвати мене.

— Ми... — прошепотіла вголос, задихаючись, — маємо негайно йти далі, поки ця стіна тримає. Хоч трохи стримаємо хвилю чудовиськ!

Сапір і Рубер, стояли поруч, вражено дивлячись на те, як я напружуюся, утримуючи подвійне злиття.

— Каті, ти... витримай, чуєш?

— Клянусь,— пролепетала я, вичавлюючи із себе посмішку.

Я спіткнулася, адже не могла пояснити всю небезпеку “повільної смерті”. Та якщо ми не зупинимо сестру — все марно.

— Побігли, поки вони гризуться з бар’єром! — прошепотів Сапір.

Ми вибігли зі зруйнованого приміщення назовні й вискочили на поле мертвих квітів. У повітрі витав гострий застиглий сморід, а похмурі суцвіття — чорні, із дурманним запахом — гойдалися від кожного пориву вітру.

— Дайте руки, — звернулася я до Сапіра й Рубера. — Попрошу природу перенести нас до Аніони швидше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍