Читати книгу - "Homo Deus"

року телевізійні маркетологи та страхові агенти втратять свої робочі місця на користь алгоритмів. На 98 % імовірно, що те саме трапиться і зі спортивними суд дями, 97 % — із касирами й 96 % — із кухарями. Можуть втратити свої робочі місця також офіціанти — 94 %, помічники адвокатів — 94 %, екскурсоводи — 91 %, пекарі — 89 %, водії автобусів — 89 %, робітники на будівництві — 88 %, помічники ветеринарів — 86 %, охоронці — 84 %, мореплавці — 83 %, бармени — 77 %, архіваріуси — 76 %, теслі — 72 %, особисті охоронці — 67 % і так далі. Звичайно, є й деякі безпечні професії. Ймовірність, що комп’ютерні алгоритми замінять археологів до 2033 року, становить лише 0,7 %, бо їхня робота потребує дуже витончених видів розпізнавання структур і не приносить великої вигоди. Тож малоймовірно, що корпорації чи уряди достатньо інвестуватимуть в автоматизацію археології у наступних двадцять років.

Звичайно, цілком можливо, що до 2033 року з’являться нові професії, наприклад дизайнер віртуального світу. Однак такі професії, мабуть, потребуватимуть значно більше креативності й гнучкості, аніж нинішні пересічні, і невідомо, чи сорокарічні касири або страхові агенти здатні будуть перевчитися на дизайнерів віртуального світу (лише уявіть віртуальний світ, створений страховим агентом!). А навіть якщо вони зроблять це, темпи прогресу будуть настільки високими, що за десять років вони муситимуть знову змінюватися. Зрештою, алгоритми можуть цілком перевершити людей і в дизайні віртуального світу. Критична проблема полягає не у створенні нових професій. Критична проблема в тому, щоб створювати нові професії, де люди працюватимуть краще за алгоритми.

Оскільки ми не знаємо, як виглядатиме ринок праці в 2030 чи 2040 році, уже сьогодні ми не маємо жодних уявлень, чого вчити наших дітей. Більшість з того, що вони нині вчать у школі, не матиме жодного значення на час, коли їм виповниться сорок років. Традиційно життя ділиться на дві основні частини: період навчання, за яким іде період роботи. Дуже скоро ця традиційна модель зовсім застаріє, і єдиний спосіб для людей залишитися у грі — продовжувати навчатися протягом усього життя і раз по раз вдосконалювати себе. Багато, якщо не переважна більшість, людей можуть бути нездатними для цього.

Прийдешнє технологічне процвітання, можливо, зробить реальною здатність годувати і підтримувати ці непотрібні маси навіть без будь-яких зусиль з їхнього боку. Однак що приноситиме їм зайнятість і впевненість? Люди повинні щось робити, інакше втратять глузд. Що вони робитимуть цілий день? Відповіддю можуть бути наркотики та комп’ютерні ігри. Не обов’язково люди проводитимуть дедалі більше часу в тривимірному світі віртуальної реальності, що приноситиме їм значно більше збудження й емоційної причетності, ніж брудно-сіра реальність ззовні. Однак такі досягнення завдадуть смертельного удару по ліберальній вірі у священність людського життя й людського досвіду. Що священного в непотрібних босяках, які цілими днями шукають штучних вражень у Ла-ла-ленді?

Деякі експерти й мислителі, наприклад Нік Бостром, застерігають, що людство навряд чи витримає цю деградацію, бо коли штучний інтелект перевершить людський, це може просто знищити людство. Штучний інтелект має всі шанси зробити це з побоювання, що людство повстане проти нього і спробує вимкнути його, або для досягнення якоїсь власної мети, недоступної нашому розумінню. Адже людству буде неймовірно важко контролювати мотивацію системи розумнішої, аніж воно само.

Навіть попереднє програмування системи з позірно безпечними цілями може відгукнутися жахливо. В одному популярному сценарії показано корпорацію, що розробляє перший штучний суперінтелект і задає йому невинний тест — обчислити число л. Поки хоч хтось починає розуміти, що відбувається, штучний інтелект захоплює всю планету, знищує людську расу, починає кампанію із захоплення решти галактики й перетворює увесь відомий Всесвіт у гігантський суперкомп’ютер, що мільярди за мільярдами років обчислює  ще і ще точніше. Зрештою, це небесна місія, яку доручив йому його Творець.

ЙМОВІРНІСТЬ 87 %

На початку цього розділу ми визначили кілька практичних загроз лібералізму. Перша полягає в тому, що люди можуть стати у воєнному й економічному сенсі непотрібними. Це, звичайно, лише припущення, а не пророцтво. Технічні труднощі чи політичні перешкоди можуть сповільнити вторгнення алгоритмів на ринок праці. Крім того, оскільки значною мірою людський розум усе ще незвідана територія, ми насправді не знаємо, які приховані таланти можемо відкрити в собі і які новітні професії вони можуть створити, щоб компенсувати втрату інших. Однак цього може бути недостатньо для порятунку лібералізму. Адже лібералізм вірить не просто в цінність людської істоти — він також вірить в індивідуалізм. Друга загроза для лібералізму пов’язана з тим, що, хоча система може потребувати людей і в майбутньому, їй не потрібні будуть індивідуальності. Люди продовжуватимуть складати музику, викладати фізику та інвестувати гроші, однак система зрозуміє цих людей краще, аніж вони розуміють самі себе, і прийматиме більшість важливих рішень від їхнього імені. У такий спосіб система позбавить індивідів їхньої влади і свободи.

Ліберальна віра в індивідуалізм базується на трьох важливих припущеннях, які ми розглядали раніше:

1. Я ін-дивідуальний, тобто маю єдину сутність, що не може бути розділена на частини чи підсистеми. Щоправда, ця серцевина загорнута в багато зовнішніх шарів. Однак якщо я намагатимусь зняти зовнішні нашарування, то глибоко всередині себе знайду ясний і єдиний внутрішній голос, який і є моїм справжнім «Я».

2. Моє справжнє «Я» повністю вільне.

3. З перших двох припущень випливає, що я можу знати про себе те, чого ніхто інший відкрити не може. Адже лише я маю доступ до свого внутрішнього простору свободи і лише я можу чути шепіт мого справжнього «Я». Ось чому лібералізм надає індивідові стільки авторитету. Я не можу вірити нікому іншому, приймаючи рішення, бо ніхто інший не може знати, хто я насправді, що я відчуваю і чого хочу. Ось чому виборець знає краще, чому споживач завжди правий і чому краса — в очах глядача.

Однак науки про життя кидають виклик цим трьом припущенням. Згідно з ними:

1. Організми — це алгоритми, а люди не індивіди — вони «подільні». Тобто, люди є зібранням багатьох різних алгоритмів, якому бракує єдиного внутрішнього голосу чи єдиного «Я».

2. Алгоритми, з яких складається людина, не є вільними. Вони формуються генами і впливом довкілля й приймають рішення детерміновані чи випадкові, але не вільні.

3. Із цього випливає, що зовнішній алгоритм теоретично може знати мене значно краще, ніж я знаю себе. Алгоритм,