Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

комплексами, які містять, як я вже зазначала, як понятійні, так і образні компоненти. Метафора є змістовно насиченою, проте не експліцитною, тому історія в «Покривалі Ізіди» є водночас експлікацією метафори «розкриття таємниць природи» та її функціонування в західній культурі протягом двадцяти п’яти століть, вона є розкриттям тих нових сенсів, які ця метафора набувала в історії. Ця книга методологічно близька до книги Г. Блюменберґа «Світ як книга», що вийшла українською у перекладі Володимира Єрмоленка[1132], у якій Блюменберґ експлікує, своєю чергою, функціонування метафори «світ як книга» в історії західної думки та виявляє її смислотворчу потужність. Як казав Ніцше, і ці його слова винесені на обкладинку французького видання книги Адо «Покривало Ізіди», «гарна сентенція надто тверда для зубів часу і всі тисячоліття не здатні її згризти, хоча вона увесь час є для них поживою». Метафора «розкриття таємниць природи» передбачає у Адо дві головні настанови, які можуть реалізуватися різними історичними епохами, а можуть також співіснувати за однієї епохи і, навіть, у того самого автора. Покривало Ізіди, наприклад, можна зняти, а можна і не знімати, ця метафора має сенс і як споглядальна дія, і як наукове дослідження. Вона може використовуватися як тими, хто практикує естетичне ставлення до природи, так і тими, хто вважає знання науковим допитом. Першу настанову Адо називає Орфєєвою, другу — Прометеєвою. Можна хотіти зняти покривала природи будь-якою ціною, навіть ціною життя — згадаємо слова, які Плутарх вкладає в уста Ізіди: «жоден смертний не піднімав мого покривала». Тому ми все ще кажемо сьогодні «наука вимагає жертв», хоча, здається, під жертвами сьогодні науковці мають на увазі не завжди (або ж не лише) самих себе. Зняття покривала Ізіди може погано закінчитися як для науковця, так і для усього людства — і тоді людство починає боротися із наслідками власних дій, як ми це можемо зараз спостерігати. А можна, щоб пізнати природу, не розкопувати й не розрізати, а намагатися зрозуміти її як ціле, як тотальність, естетизувати її. І ця настанова також не є сторонньою науці, вона проіснує аж до XX ст. Володимир Вернадський, наприклад, був одним із видатних природознавців, які говорили про єдність, цілісність природи та писав слово Природа з великої літери. Отже, Орфєєва та Прометеєва настанови можуть добре уживатися навіть у одного автора. Адо наводить приклад співіснування цих настанов на побутовому, несвідомому рівні: людина, як науковець чи, просто освічена людина, знає, що земля обертається навколо сонця, водночас, вона щиро насолоджується «заходом сонця» та використовує цю метафору у своїй мові. Проте зразковою моделлю плідного синтезу цих підходів був для П. Адо Й.В. Ґьоте, який серйозно ставився до мистецтва і розумів, що наукові теорії надихаються культурними та естетичними фактами. Ґьоте потужно вплинув на історико-філософські підходи Адо, у своїй останній книзі «Не забувай жити. Ґьоте і традиція духовних вправ» (2008)[1133] він знову повертається до німецького мислителя, потужно присутнього на сторінках «Покривала Ізіди». Ґьоте, на думку Адо, був художником і науковцем одночасно, йому вдалося запропонувати модель водночас наукового та естетичного ставлення до природи. Поворот до Ґьоте, про який він пише у вступі до «Покривала Ізіди», був для нього визначальним у повороті до історії метафори.

Метафора, зрозуміла як lieu commun, як інституція сенсу утворює той практичний контекст філософських текстів минулого, реконструювати який має історик філософії. Доступ до розуміння «духу часу» через метафору подекуди пряміший, ніж через праці істориків. Адже метафора цінна тим, що забезпечує безпосередній доступ до самих речей, нічого не пояснюючи та не виправдовуючи. Її функціонування протягом століть є свідченням її життєздатності. Її роль в інспірації мислення філософів, науковців та митців неспростовна. Якщо ми згадаємо, що для П. Адо філософія це не лише дискурс, це також життєвий вибір, екзистенційний досвід, то ми зрозуміємо ту увагу, яку він приділяє практичному контексту історії філософії. Тут потрібно згадати також про вплив на нього іншого німецького мислителя — Л. Вітґенштайна, адже сам Адо зазначає, що його концепт «духовної вправи» народився з розмірковувань над концептами «мовні ігри» та «форми життя» пізнього Вітґенштайна[1134]. Адо був одним із перших медіаторів ідей Вітґенштайна у французькому філософському середовищі наприкінці 1950-х років[1135]. Спочатку Вітґенштайн приваблював його як логік, який цікавився містикою, потім він вбачав у житті та філософії Вітґеншайна реалізацію ідеалу мудреця у модерну добу. Згодом інтерес П. Адо до містики зменшився, проте інтерес до недискурсивних складових філософії він зберіг на протязі усього свого життя. Можливо інтерес до метафори і був у «пізнього» Адо інтересом до того нетеорійного, нераціонального, неоднозначного, вітального, що є у філософському дискурсі. Ідея Вітґештайнових «форм життя» видалася Адо дуже плідною для застосування в історії філософії, спочатку у вивченні античної думки, адже дозволяла пояснити видимі суперечності у працях античних авторів. Метафора як конститутивний елемент «форм життя» чи «інституцій сенсу» стає головним інструментом аналізу у «Покривалі Ізіди», книзі, що присвячена різним «формам життя» та різним способам втілення та функціонування в них вічно живих сентенцій, образів та метафор, що походять з античності. Проте кожного разу вони набувають нового сенсу, адже саме ці «мовні ігри» та «форми життя» визначають їхній сенс: lieux communs, пише Адо, не такі вже й невинні[1136].

Механізм роботи метафори в історії філософії та філософській думці зокрема стає добре зрозумілим завдяки аналізу Адо Вітґенштайнового концепту «мовних ігор», який покладає межі філософським та науковим претензіям на вичерпну раціональність та строгу понятійність. У статті «Мовні ігри та філософія» Адо коментує закінчення «Tractatus Logico-Philosophicus» Вітґенштайна, який закликає нас до мовчання перед невисловлюваним, та зазначає, що німецький мислитель порушує тут важливу філософську проблему, покладену поняттям невисловлюваного чи трансцендентного. Ми можемо помислити лише те, що має логічну форму, стверджує Вітґенштайн, логіка утворює a priori, яке не може бути подолано. Проте ми не можемо помислити саму логічну форму, хоча вона нам і показується, ми намічуємо її. Так само невисловлюваною і нездоланою є мова, яку ми не можемо висловити («ми не можемо виразити у мові експресивність мови»), проте вона не забороняє нам поняття невисловлюваного, вона відкриває, показує його нам. «Саме тому, що я хотів говорити чітко і ясно, пише Адо, я був змушений прийняти логічно неточну мову, яка нічого не представляє, проте яка щось викликає у думці. Я передчуваю, що найфундаментальнішою формою мови мала би бути поезія, яка змушує світ постати переді мною»[1137].

Якщо у «Tractatus Logico-Philosophicus» Вітґенштайн показав нездоланність мови («межі мого мовлення утворюють межі мого світу»), то у