Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

«Філософських дослідженнях» він вносить суттєве уточнення — це «мовні ігри» утворюють нездоланні межі, в яких тільки і можливе осмислене висловлювання: «Наша помилка полягає у тому, що ми шукаємо пояснень там, де факти треба було б трактувати як первісний феномен (Urphänomen). Тобто, де треба було б просто сказати: тут грають у цю мовну гру»[1138]. «Ми» — це філософи, що піддаємося ілюзії та шукаємо щось за буденним мовленням, яке і є цим «первісним феноменом»[1139], проте все, що нам дозволено, це описувати його. На думку Вітґенштайна, мова не призначена виражати наші думки, вона є сукупністю мовних ігор, які ми розуміємо, переміщуючись у певну «форму життя», тобто у певну настанову, у певну позицію. Вітґенштайн надихнув «соціологічний» поворот у поглядах Адо: «Наше мовлення є частиною соціального a priori, що визначає нашу поведінку, наш спосіб життя, бачення світу, повсякденні звички тощо»[1140]. Заслугою Вітґенштайна Адо вважає те, що він показав нездоланність мови, те, що ми живемо у «мові», у мовних іграх, які є невизначуваними, проте надають сенсу нашим словам. Водночас, він незгоден із тим, що філософ має задовольнятися описом мовних ігор буденного мовлення, нічого не додаючи до них, адже говорити про них, використовувати певну термінологію, стверджувати, що повсякденне мовлення відкрите нам та відмовлятися шукати пояснення первісного феномену мовних ігор, також означає певну настанову та нову мовну гру: тільки у філософській мові ми можемо побачити буденне мовлення як первісний феномен. Адо пропонує інше використання концептів «мовних ігор» і «форм життя», за допомогою яких філософія може краще зрозуміти себе та свою історію: «Я хотів би показати, що поняття мовної гри, застосоване в історичній перспективі, яку, до речі, Вітґенштайн цілковито ігнорував, дасть філософії змогу краще зрозуміти певні аспекти власної історії та краще зрозуміти саму себе»[1141].

Адо виходить з того, що усі філософські висловлювання набувають сенсу тільки у відповідних мовних іграх та позадискурсивних реаліях «форм життя». Вітґенштайн не випадково не дає точних визначень «мовної гри» чи «форми життя», він діє за допомогою прикладів та наголошує, що ми розуміємо, що таке «гра», якщо ми вживаємо це слово, і нашому вжитку не заважає відсутність його чіткого визначення. Філософський дискурс виражає притаманну йому форму життя, і кожна формула чи теза, перенесена у іншу форму життя, набуває нового сенсу. Це добре показано у «Покривалі Ізіди» на прикладі долі сентенції Геракліта у західній історії. Полісемантичність філософських формул була очевидною за доби Античності, проте вона стала неявною, коли філософський дискурс почав орієнтуватися не на усне мовлення, а на письмо та, ще більше, коли виник книгодрук. Однак специфічні філософські мовні ігри можна помітити і в текстах модерних авторів, адже ці твори також мають власну структуру та власні вимоги: «Сенс доктрин невіддільний від технік доведення, які вони використовують. «Догми» та «методи» невіддільні»[1142].

Визнання того, що межі мовних ігор та форм життя нездоланні для філософської думки, змушує погодитися, що філософія не має абсолютного початку, що будь-яка філософія має спиратися, у кінцевому підсумку, на спільні поняття, які є ясними лише тією мірою, якою залишаються неясними та невизначеними. Навіть визначені поняття містять у собі якусь потенційну багатозначність, яка уможливлює, до речі, їхнє використання. У «Парадигмах до метафорології» Г. Блюменберґ показує існування у філософській мові так званих абсолютних метафор, абсолютність яких полягає у тому, що вони не можуть бути повністю концептуалізовані та замінені одна одною[1143]. Отже історик філософії може дослідити історію цих абсолютних метафор, які визначають будь-яку репрезентацію, образну чи концептуальну. Сам Блюменберґ пропонує історію абсолютних метафор, що стосуються філософського поняття істини, наприклад, «непереможна сила істини», «оголена істина» тощо. Визнання конститутивної ролі незводимих метафор та невизначуваних понять у філософському дискурсі означає, що не можна припускати існування абсолютної філософської думки, звільненої від очевидностей та практик світу, в якому вона реалізується, що не буває чистої філософії, що кожна філософія несвідомо запозичує у повсякденного мовлення його очевидності та структури. Водночас, беручи до розгляду ці структури та очевидності, історик філософії може зрозуміти багато важливих речей. «Потрібно, робить висновок Адо, покінчити з ідеєю уніформного функціонування філософського мовлення. Філософ завжди включений у певну мовну гру, перебуває у певній настанові, формі життя, тому неможливо надати сенсу тезам філософів, не помістивши їх у мовну гру»[1144]. І цю вимогу Адо реалізує у своїй праці «Покривало Ізіди».

Підсумовуючи, хочу підкреслити, що «Покривало Ізіди» є дослідженням історії метафори розкриття таємниць природи, вираженої афоризмом Геракліта та образом Ізіди, богині Природи, починаючи з античності та аж до XX ст. Обраний Адо регістр «історії метафори» дає йому змогу простежити еволюцію світоглядних настанов західної людини, її духовних практик та її ставлення до природи. У цій книзі втілене не векторне — прогресивне (гегелівське) чи регресивне (гайдеґерівське) бачення історії філософії, а таке, що його можна назвати радше «плюралістичним». Історія філософії в ній є не історією тез, систем чи теорій, вона є, як я вже зазначала, історією мовних ігор, форм життя, духовних вправ, конститутивним елементом яких є метафори і художні образи. Ці образи і метафори змінювали свій сенс протягом століть, і ті сенси, які було цілковито зрозумілим для однієї доби, стають абсолютно незрозумілими для іншої доби, яка продукує свої власні сенси. Адо показав, що «наївні» ідеї не витісняються із плином часу більш «раціональними» та «прогресивними» ідеями. Наприклад ідея природи як об’єкта пізнання та насильства з боку людини не є відкриттям модерної доби, вона походить з античності. Вона співіснує із протилежною ідеєю та практикою поваги до природи, яка також родом з античності. Прийнято вважати, що таке «відносне» бачення історії філософії є здобутком постмодерної філософії (Деріда, Дельоз, Ліотар), яка показує, що окрім домінантної лінії в історії філософії (Платон, Аристотель, Декарт, Кант, Геґель) завжди існують також маргінальні лінії (стоїки, Спіноза, Ніцше тощо). Твори П. Адо демонструють, що це «відкриття» є таким лише на тлі уявлення, що можливе лише одне розуміння філософії, яке дає змогу ділити філософію доби на «мейнстрім» та «маргіналів». Насправді плюралізм в філософії завжди і неминуче існував, до того ж філософія ніколи не була суто теорійною, тому історик філософії має шукати за сентенціями та тезами філософів їхні «форми життя», їхню екзистенційну настанову та їхній екзистенційний вибір, вічні джерела філософії у житті та дискурсі. З огляду на це «традиційна метафора» як знаряддя історико-філософського аналізу П. Адо у «Покривалі Ізіди» дає змогу уточнити стандартні класифікації та періодизації, уникаючи обумовлених ними ексцесів гомогенізації та уніфікації,