Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

195
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 92 93 94 ... 114
Перейти на сторінку:
поруч, і не йшла, а бігла, і не на відкритому просторі, а вискочила з-за автобуса. Слідчий підмінив результати експертизи ДАІ, безслідно зник зі справи тест на алкоголь – і ось вже «одним простим рухом руки» постраждалу перекваліфіковують у винуватця аварії. Суддя прямо назвала Івану суму, яку потрібно заплатити за позитивне рішення, перед цим на гроші натякав слідчий, але самотня літня жінка таких грошей не мала, та і не практикував Іван хабарі. Вони, звичайно, програли суд, програли апеляцію, тепер справа два роки мертвим вантажем лежала в касації – там просили три тисячі доларів лише за початок слухань, навіть не за результат – і з посмішкою показували кімнати, завалені іншими подібними справами і скаргами, які лежали там у черзі на розгляд. Тим часом мент, що збив бабусю, подав позов із вимогою компенсувати розбиту машину. І якщо він цей суд виграє, у старої відберуть квартиру – інших грошей відновлювати коштовний джип майора міліції у неї немає. Звідки у звичайного майора міліції джип за 70 тисяч доларів, нікого не хвилювало. Івану ця справа не приносила ні слави, ні грошей, одні неприємності, але він уперто ліз на рожен і псував стосунки з міліцією і суддями, що в Україні для адвоката однаково, що поставити на професії хрест. Потерпіла не викликала у нього симпатій, вона виявилася неймовірно сварливою жінкою, недаремно, напевно, самотньою, алеводночас – неймовірно впертою, і боролася до кінця. Напевно, тому що не мала іншого виходу. Справу можна було вважати класичним випадком, сяйливою вершиною цинізму системи, і тому для Івана, не дивлячись на удаваний дріб’язок, вона стала дуже важливою і дуже особистою, не дивлячись на всі «але». Саме в цьому дріб’язку ховалася вся підлість – диявол ховається в дрібницях, чи не так? – коли і так беззахисних людей держава позбавляє останнього права на справедливість. «А тепер все зміниться, – роздумував, лежачи в обгорілій траві, Адвокат. – Тепер, після Майдану і Небесної сотні, після тисяч убитих і поранених у цій війні, в якій ми обов’язково переможемо, ніхто не посміє вимагати хабара і порушувати закони!» Напевно, якщо говорити про ту пружину, яка відправила Івана на фронт, то називалася вона саме так – жага справедливості. Власне, в її безперечному тріумфі він був абсолютно переконаний – нехай навіть і в рамках чинного законодавства, і тому важке поранення не сильно його турбувало. Він пішов добровольцем, прекрасно розуміючи, що його можуть убити. І якщо за тріумф справедливості потрібно заплатити таку ціну – він був готовий, як би пафосно це не звучало. Але зараз, звичайно, він хотів вижити. Він зовсім не хотів віддавати своє життя за безцінь так безглуздо – прилетіли на вертольотах, сіли в машини, потрапили в засідку – гора трупів і спаленої техніки. Що це за така бездарна війна?! З роздумів його вирвав звук велосипеда, що їхав десь поруч. Неголений мужик невизначеного віку в гумових чоботях, синій бейсболці й із цигаркою в роті рівномірно крутив педалі, прямуючи до Новокатеринівки.

– Допоможіть, – прохрипів Іван, – будь ласка. Дайте води!

Мужик байдуже поглянув на солдата і, не зменшуючи і не додаючи швидкості, попрямував далі. Можливо, він навіть продзвенів дзвоником, а можливо, це Івану просто здалося, але в тому, що велосипедист його чітко бачив, він не сумнівався. Іван любив звук велосипеда, що їде, але не сучасного, спортивного, а доброї старої «України» – він пам’ятав і шерех шин, і скрип ланцюга і зірочок, і всі мелодії дзвоників. Мужик, поза сумнівами, проїхав на «Україні». Проїхав по Україні. Питання, куди? Може, по допомогу? Або за сепаратистами? Швидше за все, в магазин, за горілкою. А потім – за сепаратистами. Іван пошкодував, що виказав себе.

Через півгодини він побачив, як по шосе на середній швидкості їде легкова машина синього кольору. На дзеркалах і антені майоріли великі білі ганчірки, так мирні жителі позначали себе в цілях безпеки. Іван подумав, як він швидко може дати про себе знати, чи встигне він підповзти поближче до узбіччя? Не встигне. Раптом по машині з посадки відкрили стрілянину – Іван навіть здригнувся від несподіванки. За звуком він визначив, що луплять великокаліберними. Машина – це виявився «дев’ятий» «жигуль», «дев’ятка» – різко загальмувала й уперлася за узбіччя в десять метрів від Івана. З боку водія вискочив темноволосий чоловік у світлій сорочці, почав розмахувати білою ганчіркою і голосно кричати в бік посадки: «Не стріляйте, не стріляйте, тут мирні!» – і тут же отримав ще одну чергу трасуючими. Кулі влучили в грудну клітку, чоловік захрипів і впав на асфальт. Іван не міг повірити своїм очам: війна є війна, і коли вбивають солдатів, це в порядку речей. Але хто і навіщо стріляв по цивільних? Не побачити, що це звичайна легкова машина з білими ганчірками, неможливо! Стріляли спокійно, з розстановкою, як у тирі, жодна куля не пішла мимо, все лягло точно в ціль. Через кілька хвилин чоловік, хриплячи – кулі наскрізь пробили легені – зміг відповзти на пару метрів від машини і помер. Обережно, дуже обережно – Іван побачив, як хтось дуже обережно відкриває задні двері, і на узбіччя в траву спочатку опускається маленька дівчинка років чотирьох-п’яти з прив’язаною до плеча хусткою, а за нею випадає молода жінка, стікаючи кров’ю. Жінка лягла на траву, однією рукою прикриваючи скривавлений живіт, а другою обіймаючи і закриваючи собою дівчинку. Жінці було дуже боляче, Іван добре бачив її обличчя, перекошене сильними стражданнями, але вона не стогнала і прагнула не подавати вигляду, тихенько лише так умовляла дівчинку не плакати і полежати спокійно:

– Хвилиночку давай тут полежимо, відпочинемо. Мама дуже втомилася, будь ласка, – жінка прикривала кофтою собі живіт, намагаючись спинити кров.

– Мамочко, у мене плечико сильно болить!

– Зараз давай поцілую, а потім мамуля відпочине, подує ось так легенько – і плечико вилікує. Добре?

– Добре, – дівчинка уткнулася головою в мамине плече.

Іван поспіхом думав, чим він може допомогти. Повзти до машини він буде довго, та й поки доповзе, вже ані знеболювальне, ані джгут, ані бинт можуть і не знадобитися. Та і як він доповзе? Застрелять же.

– Ви важко поранені? – окликнув він жінку.

Та злегка підняла голову:

– Що? Де ви?

– Я тут.

– Не можете показатися?

– Не бійтеся, я солдат. Я теж поранений. Мені перебило ногу, практично не рухаюся. Виглянути не можу – застрелять. Що з дівчинкою? Ви важко поранені?

– Її в плече поранило, мене – в живіт, – жінка говорила напівлежачи, важко обіпершись на лікоть.

1 ... 92 93 94 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"