Читати книгу - "Записки Білого Пташка"

погляд не зупинявся ні на ялинкових іграшках, ні на коліщатах швейної машини, ні на бандурах на зеленому сукні, ні на ключах, що не можуть відімкнути жодні двері, навіть на небі, по якому білою дорогою йдуть люди в старовинній китайській одежі. Прохолодний пісок і пагорб, з якого видно захід сонця, — ось його справжній світ. Бо те, за що можна вчепитись, було не його. Навіть ведмедик, подарований Старшим, спізнився.

Він міг лежати так довго. Приплив почнеться ще нескоро. До цього часу він зміцніє настільки, щоб піднятися вище і подолати перший гребінь піску. Та ще раніше, на одному із тих багатьох кораблів життя, що зазнали катастрофи, прибув Старший і сів коло нього. Він зрадів, що Сіренький досі живий.

— Відпочивай, коли так, — сказав він. — Але не спи, бо замерзнеш.

— Я трохи полежу, — відповів Сіренький. — Я такий змучений…

— Знаю, малий. Але говори до мене, щоб я тебе чув.

— Про що?

— Розкажи, як ти мене знайшов.

Старший знав, що Сіренький дуже любить про це розповідати. І кожного разу по-іншому.

Хлопцеві не дуже хотілось говорити, але він знав, що вже недовго залишатиметься зі Старшим.

— Може, тебе чимось вкрити?

— Нє, мені так добре. Ну то слухай. Ми тішилися, коли дізнались, що нас переводять в інший інтернат. Може, там буде краще. Нас посадили в автобус, і я запам’ятовував дорогу, про всяк випадок.

— Ти дуже добре зробив, малий.

— То був не перший мій інтернат. Але перший дорослий інтернат, розумієш?

Старший кивнув.

— Сам не знаю, чому я так хотів запам’ятати дорогу. Може, тому, що майже нікуди не виїжджав. Здається, я навіть заснув, але й уві сні запам’ятовував місця, які ми проїжджали. Автобус двічі ламався, і тоді ми виходили. Їхали в автобусі ті, хто міг ходити сам. А що трапилось з тими, хто лежав?

Старший знизав плечима.

— Мене тоді не було. Я мав відпустку за власний рахунок. Мабуть, відвезли до лікарні, куди ж іще.

— Мабуть. То було влітку. Ми виходили й грілися на сонечку. Кругом були поля, трава, пташки… Наш новий інтернат був у місті. На площі стояв танк. Це я вже побачив уранці. Не всім вистачило ліжок, і першу ніч я спав на підлозі. Мені було якось дивно з того.

— Еге ж, — погодився Старший, — на новому місці не спиться.

Він уже шкодував, що втягнув Сіренького в розмову, бо в комірці було дуже холодно. Але, з іншого боку, хлопець забув про біль і навіть сів, обхопивши коліна руками. Очі в нього заблищали, коли він розповідав свою історію, яка годилася навіть на те, щоб її записати на папері.

— Якось в їдальню прийшла директор з незнайомим чоловіком і спитала, чи не хочемо ми попрацювати.

— Я кожному заплачу! — запевнив нас чоловік.

Ми всі підняли догори руки. Він вибрав серед нас п’ятьох, в тому числі й мене. Я ще тоді не був такий худий. Їхали ми довго, цього разу я не запам’ятовував дороги, бо думав, що нас увечері привезуть назад. Але ми залишились там надовго. Посеред великого саду стояла довга будова з дощок, вистелена сіном. Там ми і спали вночі, а вдень збирали горіхи й обривали яблука. Там були люди й з інших інтернатів.

— Гарна робота, — зауважив Старий. — На свіжому повітрі…

Він знав, що буде далі, але сподівався, що Сіренький додасть нові деталі.

— Мені найбільше подобалося шукати в траві горіхи. На деяких була зелена шкірка, яку я любив відлущувати. Кожне дерево треба було обходити два рази в день. А з яблук мені найбільше подобався сніжний кальвіль. На світлі в ньому можна було побачити зернятка. А ранети були шорсткі, неприємні на дотик.

— Моя жінка робила запіканку з ранет і вермішелі.

Старший чекав продовження історії, яка закінчувалася завжди одними й тими словами: «А тоді ми побачили тебе!» Сам же він навіть не міг сказати, чи на добре вийшло. Чи такий уже рай, оцей покинутий прогнилий інтернат для калік та розумово відсталих, і чи теперішнє їхнє життя можна взагалі назвати життям. Але тепер їх, принаймні, ніхто не кривдив.

Сіренький замовк.

— Сірий, ти мене чуєш?

— Чую… — прошелестів хлопець.

Він не опирався, коли Старший відніс його до теплої кімнати, добре вкрив. Старший сів коло нього, відчуваючи, як щось у ньому відтає, крижина з тріском відпадає, і теплі сльози течуть по давно неголених щоках.

— Нічо, — сказав він собі, — нічо…

Н. увійшов у темний ліс, і його охопив прадавній страх цивілізованої істоти, не готової боротись з духами й демонами. Потім у ньому прокинувся власний демон — відраза до світу, що змушує вибирати між домом, що раптом став осоружним, і незнайомим лісом. Ні, всі будинки злились в один проклятий дім. Хоча він розумів, що справа не в будинках, не в тих, хто їх населяє, а в тому, що оселилось у ньому самому. За все життя Н. був у лісі три або чотири рази, і то недовго, але куди він міг податись ще? У лісі було найбезпечніше.

Його бунт був сліпий, а сам він — глухонімий від народження. Кілька років пробув в інтернаті, але мати після смерті батька забрала його звідти, бо не могла залишатись сама. Вона працювала двірником у їхньому будинку і хотіла, щоб Н. з часом зайняв її місце. Тато був різноробочим на заводі. Обоє батьків були з дитбудинку, тож не мали жодних амбіцій. Вони так і не змогли подолати відчуження між собою та життям, яке почали пізнавати вже дорослими.

У школі для глухонімих, що розташувалась у приміському селищі, Н. навчився читати, писати, розмовляти мовою жестів, стругати дерево рубанком і збивати рамки для картин. Він багато читав в інтернаті, але вдома книжок не було, і мати відвела його нарешті до районної бібліотеки.

Н. видихнув міське повітря і вдихнув лісове, таке саме, як учора: вологе і затхле, але вже знайоме. Було вже пізно, але цього разу він купив ліхтарик на тому ж базарі, де працював, щоб освітлювати свої лісові дороги. Він знайшов іншу дорогу, рівнішу, але вирішив усе-таки йти до своєї ями, наповненої листям. Невдовзі мав випасти сніг, ба навіть завтра вранці він міг прокинутися вкритим поверх листяної ще й сніговою ковдрою, якщо перший сніг зуміє пробитись крізь ялинове віття.

Мати не навчилася мови жестів, а більше він не мав з ким розмовляти. Просто читав по губах і носив зі собою блокнот з олівцем. Після материної смерті йому не доводилося багато витрачатись