Читати книгу - "Нафта"

муніципальними будинками, збудованими п’ятдесят чи шістдесят років тому, це червоно-рум’яне забарвлення блякне, стає безбарвнішим та одноріднішим, майже перетворюючись на рожево-полуничний пил, що здіймається в небо. А внизу, оповиті рожевим світлом, вишикувались скажено великі нові багатоповерхівки, які на око видавались порожніми.

«Копія» має звичайне забарвлення давнішнього життя: тьмяне, сіре, убоге й безладне: пряма кишка, що простягається вдалечінь, з покошеними віконними рамами, облізлими дверцятами, іржавими жалюзі, вивісками від старих шинків та ковбасно-м’ясних крамниць, кілька крамничок, де у парових пічках випікають хліб; а внизу, просто у задушливому тумані височіють нові багатоповерхівки.

Утім, оточений цим жалюгідним краєвидом — облупленими тротуарами, на яких немає нічого окрім цоколю та втрамбованої землі і порозбиваних кам’яних берегів обабіч, — тупцює чудовий контингент: розтріпані товстуни у темному й брудному дранті, старці з осатанілими пиками чи то через грубість старих злодюг — п’яничок, чи то, власне, це те саме, через сором’язливість людей, котрі нікого в житті не скривдили; а за ними — ватага галасливих та жвавих напіводягнених дітлахів з неприкритими животами, всі у шмарклях, але однаково сповнені якоїсь дивної, як тоді казали, сексапільності, вони були теплі й ніжні, як пампушки, — а вже волоцюги; а над усе юрби реготливої молоді, яка кепкує, викрикує жарти — хто їдучи на поламаному велосипеді у фартусі, а хто сидячи, наче жебрак біля входу в будинок, у штанях у пилюці й смугастій сорочці, так, як є, не ховаючи кістлявої спини чи пупка; а деякі, знявши штани, заспано сиділи на високих стільцях у придорожньому барі, який прозвали Кальтелата чи ххх, поклавши руки на цюцюрку, ніби ось-ось почнуть звиватись, як вужі на сонці.

Але найкраще, що було в їхніх тілах, — це голови. У того, що їде на велосипеді, голова чорна як дьоготь на довгій шиї — волосся стрижене до потилиці, на якій видно продовгувату ямку, але густе на чолі, з хвилястим чубом з неслухняних та неоднакових кучерів, мов трава, що пролізає, як заманеться, у стіні навесні; чуб, який, зробивши широке й урочисте коло по лобові, ніби крилом хижого птаха, ховається за вухами у довершеному безладі, упокоєний вередливою красою.

Ті, що сидять на сходинках біля дверей, мають короткі біляві патли, темні на коренях та світлі на кінчиках, утворюючи щось на кшталт німба, що стає гладеньким та акуратним ззаду на теж довгій шиї, добре окресленій на вигині плечей.

Ті, що сиділи з опущеними штаньми на високих стільцях у барі, усі мають голівки, які геть усі є взірцями древньої, майже неаполітанської, витонченості: сімейні красені, дар та знак шляхетності синівського роду. Дехто має густі-густі чорні хвилі, які легко тримаються на голові, як у статуї, відкриваючи їхні прекрасні солдатські потилиці; а в когось навпаки, густе й довге пряме біляве волосся, яке повсюдно спадає, коли вони крутять головою, але воно неодмінно спадає витончено й легко, ніби шовкове (за вухами, на потилиці, що виблискує мужністю, неодмінно добре поголено); а хтось наче постригся машинкою для стрижки й має коротке-коротке, але недавно помите, чорне як смола, але таке повітряно-легке та блискуче на маківці, що здається світлим: потилиця бездоганно поголена, всюди за довжиною волосся однаковісіньке, утворюючи за вухами та на потилиці майже жорстоко-досконалий та ххх обідок з густого й короткого волосся.

Але у Видінні все не зовсім так. Відкочуючись назад нашим візочком слідом за Мердою та його дівчиною, Карло довго спостерігає за Вулицею ххх ххх, заллятою палким карміновим світлом: на тій вулиці він фактично бачить музей жахіть.

Випроставшись, усі вони стоять обличчям до нього, ніби воскові фігури: жести, вчинки, посмішки, дії, слова — усе це неістотне чи неважливе. У цьому Колі важливим є проста людська зовнішність.

Жінок, дебелих та розпатланих, хоч замість фартухів дехто з них тепер одягнений у сукні, оздоблені штампованими квіточками, огортаєa[218] щось схоже на легку поволоку, у якій розгледіти їх неможливо; а разом з ними й старі, і затяті п’янички й пенсіонери, які вже однією ногою в могилі; літніх людей теж огорнула кармінова поволока, через яку вони перетворюються на незначущих тіней, котрі через силу хочуть виставити себе напоказ, силкуючись бути на висоті. Й дехто з цим упорався: приміром, «товстун» у незапнутій сорочці з оливковою шкірою та густими вусами, які висять як у татарина. Чи довготелесий з водянистими очима та пикою, як у старого сутенера, що видає себе за службовця, має вже напівпосивіле волосся, як у святого, яке в’ється по спині, хоч спереду все вже облисіло й блищить, мов кришка на каналізаційному люкові. А парубки та підлітки стоять, пречудово залляті металевим червоно-карміновим світлом, у яке забарвлене це Коло.

Нотатка 71d

МЕРДА

(Видіння, розділ четвертий, II)

Усі вони схожі на Мерду, який, виходячи з-за рогу вулиці, кидає на них заохочувально-заспані погляди (хоч насправді він має демонстративно вдивлятися вдалину, у далекий небокрай перед собою, туди, де розташований квартал Тусколано, — так само заспано й відсторонено, разом з тим пересичено посміхаючись), як кузини та рідні брати. Та хай яким поганим і бридким є Мерда, що має куделі на баках та на потилиці, й зубки, як у миші з канави, масне обличчя, повне ластовиння, ніби його пообкакували мухи, та зухвалості, сповненої ненавистю до всіх і всього навколо, хоч видно хвилювання (яке він чудово приховує), з яким він канючить до себе увагу — але «такі ж самі, як і він», його «однолітки», які «виставили себе на показ» у карміновому світлі ххх ххх дороги, ще гірші та огидніші за нього.

Що ж вони не сміються, не обіймають дівчат за плечі, не поводяться, як годиться за цих обставин, не дивляться вперед, не втуплюються очима долу, як монастирські вихованки, не базікають між собою, не поворухнуться, взагалі не мають наміру робити щось: бо вони там стоять лише задля того, щоб показати, які вони потворні та гидкі.

Нотатка 71е

МЕРДА

(Видіння, розділ четвертий, III)

Позаяк саме тепер починається справжнє споглядання, — інтелектуальне споглядання, — Божественна трійця, яка тягне за собою віз, у якому сидить Карло, починає стоячи за його спиною, розтлумачувати йому те, що він бачить; втім, це лише внутрішній голос, який перескакує від думки до думки, наче уві сні. Насправді розмовляють з ним лише двоє. Третє божество німе. Але Карло їх не бачить. Лише «дізнається» від них, їхня внутрішня розмова проникає йому всередину, наче світло, — те, що йому потрібно, аби зрозуміти, що коїться перед його очима.

Перше, про що він «дізнається», — це