Читати книгу - "Соловей"

дерев’яній підошві. Немите волосся було сховане під картатою хусткою, зав’язаною на лобі. Помада давно витерлася, тож її губи були бліді.

Він став упритул біля неї, склавши руки за спиною.

В’янн знадобилася вся її мужність, щоб підняти голову, а коли вона нарешті глянула йому в очі, то зрозуміла, що втрапила в халепу.

— Вас бачили на площі з Генрі Наварром. Його підозрюють у співпраці з макі — тими боягузами, які живуть у лісі, наче тварини, і допомагають ворогу в Нормандії.

Коли війська Альянсу висадилися в Нормандії, макі активізувалися по всій країні, ріжучи проводи поїздів і закладаючи під них бомби. Нацисти були не в змозі знайти та покарати партизанів.

— Я ледве знайома з ним, штурмбанфюрере. Я нічого не знаю про людей, які працюють на ворога.

— Ви маєте мене за дурня, мадам?

Вона похитала головою.

Фон Ріхтер хотів її ударити. Вона бачила це в його погляді. Огидне, хворе бажання. Воно зародилося в ньому, коли вона почала благати його про щось. Тепер вона не знала, що з цим робити.

Він провів пальцем по її щелепі. Вона здригнулася.

— Невже ви справді така невинна?

— Штурмбанфюрере, ви прожили в моєму дому півтора року. Ви бачили мене щодня. Я годую дітей, працюю в саду й викладаю в притулку. Як я можу допомагати Альянсу?

Його пальці ковзнули по її губах.

— Якщо я дізнаюся, що ви мені брешете, я зроблю вам боляче, мадам. І мені це сподобається. — Він прибрав руку. — Але якщо ви кажете правду, я поки що пожалію вас. І ваших дітей.

Вона затремтіла від самої лише думки, що він може дізнатися, що мешкає під одним дахом із єврейською дитиною. Це пошило б його в дурні.

— Я ніколи не збрехала б вам, штурмбанфюрере. Ви маєте знати це.

— От що я знаю, — сказав він, нахилившись до її вуха. — Сподіваюся, що ви мені не брешете, мадам.

Він відійшов.

— Ви боїтеся, — мовив він із посмішкою.

— Мені нічого боятися, — відповіла вона тихо.

— Побачимо. А поки що йдіть додому, мадам. І моліться, щоб я не дізнався, що ви мені брешете.

Того ж дня Ізабель ішла вкритими бруківкою вулицями Уррюні. Її кроки відлунювали навколо. Дорогою сюди з Парижа дві її останні «пісні» — майор Фоулі та сержант Сміт — чудово виконували накази і без пригод минули пункти пропуску. Вона вже деякий час не озиралася, але була певна, що вони йдуть за нею, як вони й домовлялися, на відстані близько ста метрів.

На вершині схилу вона побачила чоловіка, який сидів на лаві. Він тримав табличку з написом: «ГЛУХОНІМИЙ. ЧЕКАЮ, ПОКИ МАТИ МЕНЕ ЗАБЕРЕ». Як не дивно, така проста хитрість досі дурила нацистів.

Ізабель підійшла до нього.

— У мене є парасолька, — сказала вона англійською із сильним акцентом.

— Схоже, скоро піде дощ, — відповів він.

Вона кивнула.

— Ідіть щонайменше на п’ятдесят метрів позаду мене.

Вона знову рушила схилом угору. Сама.

Поки вона дісталася хатини мадам Бабіну, почало сутеніти. Коли дорога звернула вбік, вона зупинилася, щоб зачекати на льотчиків.

Першим її наздогнав чоловік, який сидів на лаві.

— Вітаю, мем, — мовив він, знімаючи берет. — Майор Том Дауд, мем. Передаю вам найкращі побажання від Сари з По, мем. Вона першокласна господиня.

Ізабель стомлено всміхнулася. Вони такі… дивні, ці янкі, з їхніми усмішками та гучним голосом. З їхньою вдячністю. Не такі, як британці, які дякували коротко, швидко тиснучи руку. Вона вже точно не могла сказати, скільки разів американці обіймали її так міцно, що вона мало не падала.

— Я Жульєтт, — сказала вона майору.

Наступним з’явився майор Джек Фоулі. Він широко всміхнувся й мовив:

— Височенькі гори.

— Я тоді не розчув твого імені, — сказав Дауд, простягаючи руку. — Дауд. Чикаго.

— Фоулі. Бостон. Радий знайомству.

Сержант Сміт замикав шеренгу. Він прийшов за кілька хвилин.

— Вітаю, джентльмени, — сказав він скуто. — Оце так прогулянка.

— Це лише початок, — засміялася Ізабель.

Вона провела їх до будинку і тричі постукала.

Мадам Бабіну трохи прочинила двері, побачила Ізабель у шпарину і, всміхнувшись, відійшла, пропускаючи їх усередину. Як завжди, чавунний казанок висів над полум’ям у вкритому сажею каміні. На столі вже стояли склянки з теплим молоком та порожні тарілки.

Ізабель роззирнулась.

— Де Едуардо?

— У сараї ще з двома пілотами. У нас проблеми з припасами. Усе через кляті бомбардування. Півміста розбито вщент. — Вона поклала руку Ізабель на щоку. — У тебе втомлений вигляд, Жульєтт. З тобою все гаразд?

Дотик був такий приємний, що Ізабель на мить притулилася до її руки. Вона хотіла розповісти подрузі про свої проблеми, скинути тягар, але війна позбавила її і цього привілею. Кожен тягнув свій хрест самотужки.

Ізабель не сказала мадам Бабіну, що гестапівці розширили зону пошуків Солов’я, що вона хвилювалася за батька, сестру й небогу. Який у цьому сенс? У всіх були родини, за які вони переживали.

Ізабель узяла жінку за руку. У їхніх життях тепер було так багато жаху, але було й це — дружба, загартована вогнем і міцніша за крицю. Після стількох років самотності, які вона провела в монастирях та інтернатах, Ізабель не приймала як належне той факт, що тепер вона мала друзів, людей, про яких дбала і які дбали про неї.

— Усе гаразд, подруго.

— А як там твій красунчик?

— Досі підриває склади та колії. Ми бачилися якраз перед висадкою в Нормандії. Я знала, що планується щось грандіозне. Упевнена, він у вирі подій. Я боюся…

Ізабель почула, як десь заревів двигун. Вона глянула на мадам.

— Ви на когось чекаєте?

— Аж сюди ніхто не заїжджає.

Пілоти теж почули шум. Вони замовкли. Сміт дивився вгору. Фоулі дістав з-за пояса ніж.

Надворі почали бекати кози. Повз вікно промайнула тінь. Перш ніж Ізабель устигла крикнути, двері злетіли з петель і кімнату наповнило світло, а з ним — кілька агентів СС.

— Руки за голови!

Ізабель сильно вдарили в потилицю прикладом гвинтівки. Вона хитнулася вперед.

Ноги підкосилися, і дівчина впала, гепнувшись головою об кам’яну підлогу.

Та перш ніж втратити свідомість, вона почула:

— Вас усіх заарештовано.

Розділ 33

Коли Ізабель отямилась, вона була прив’язана за зап’ястки та щиколотки до дерев’яного стільця. Мотузки так сильно врізалися в шкіру, що вона не могла поворухнутися. Пальці заніміли. Зі стелі звисала одна лампочка — бульбашка світла в темряві. У кімнаті тхнуло пліснявою і сечею. Крізь тріщини в стінах сочилася вода.

Десь перед нею спалахнув сірник.

Дівчина почула, як ним тернули об пачку, уловила запах сірки й спробувала