Читати книгу - "Сучасна польська повість"

обоє ми стали зовсім іншими, те, що трапилося за цей час з тобою і зі мною, — не сон, а навіть сни…

— Бартеку, Бартеку, що ти кажеш? Я тебе зовсім не розумію, не впізнаю…

Колись вона говорила те саме, що нічого не розуміє.

Він не пам’ятав, про що тоді йшлося. Про Модеста? А може, про її батька? Але говорила точнісінько так само, зі страхом і водночас із довірою, яка обеззброювала; хотілось пояснити їй усе до кінця, викликати усмішку на її обличчі. Була ніч. І зараз ніч. Але то було десь-інде.

В лісі, а може, в копиці сіна, або на дорозі, де пахли акації. Співав соловейко, а може, йшов дощ. Колись давно.

Треба було обняти її, пригорнути до себе, заглянути в очі. В очах живе душа людини, тим-то за часів середньовіччя осліпляли. Пояснювати треба мовчки. Так народжується найглибша довіра між двома молодими людьми, захопленими одне одним. Потім кажуть: кохання.

— Нащо ти прийшла? Нащо ти прийшла сюди?

— Зараз піду.

— Я хотів, я ще раз спробував бути чесним перед Каролем, хоча б перед ним, він повірив мені, понад усякі сподівання. Я хотів допомогти йому. А в чому я міг би ще йому допомогти? Він там… Він із Чеславом, інші — теж, а я? Нащо ти прийшла, нащо?

Магда йшла, не чуючи лютого морозу. Спинялась і прислухалась, але не тому, що боялась погоні або чужих очей, які нишком стежать за нею, намагаючись викрити її таємницю. Вона прислухалась до того, що робилося в неї під серцем, — лічила перші несміливі рухи дитини. Син Кароля. Чи справді син?

— Мені треба було пройтись, мамо.

— Так, дитино, ти повинна рухатись. Але чому в цю пору?

— Мороз такий славний. Ти, мабуть, думаєш, що я була в Бартека, еге ж? Признайся, мамо, ти так думаєш?

— Ні, дитино. Але до нього не треба ходити.

— Чому?

— Можуть дізнатися про це.

— Кароль?

— Люди здогадаються, що він там. А Кароль дзвонив, питав про тебе. Я сказала, що ти вийшла прогулятись, і він зовсім не здивувався. Сказав, що подзвонить іще.

Подзвонить. Він тепер тільки телефонує. Їздить по всім повіті зі Смоляком, із Сухацьким із ППС чи ще з кимось.

А як не виїздить, то дзвонить по телефону. Коли вже більше нема кому дзвонити, коли вже всіх покартав, вилаяв, проінструктував своїм звичаєм, перше ніж почати те саме заново, телефонує додому. Так думає Магда. Лягла б спати, та Кароль дзвонитиме. Або вночі прийде Чеслав, здійме шум, він ніколи не вкладеться тихо. Тільки цим не вдався в Кароля, а в усьому іншому пішов його слідами, от хоча б ця пристрасть до політики; хлопчак, ще молоко на губах не обсохло, а послухаєш його, то наче доля Польщі й доброї половини світу тільки від нього й залежить, і коли б не він, соціалізму на світі не було б, коли б не він, Чеслав Новак, в якого двоє братів — секретар повітового комітету й небіжчик. Так приблизно думає Магда і плаче в подушку. Дитина ворушиться, неначе вже проситься на світ, а матері байдуже, поділитися б з нею, похвалитись, розповісти про свій чудний неспокій, коли хочеться і сміятись, і плакати, але свекруха скаже: «Атож, дитино, так воно буває». Сама вже забула свої перші материнські тривоги, тепер тільки про Бартека й думає. А хто в цій хаті не думає про нього? Всі, навіть Ксавера, і її гладкий кіт, якби вмів мислити, теж думав би про Бартека. Випровадив її Бартек, прогнав, чому? Тому що самому нікуди й ніяк тікати; від неї тікає, та не втече. Завтра секретар повітового комітету Новак урочисто піде голосувати з дружиною, матір’ю і братом, який уже скинув з шиї брудну перев’язь, ні, він не голосуватиме, ще шмаркач, для цього треба мати двадцять один рік, після голосування секретар роз’їжджатиме й дзвонитиме, певно, навіть не спитає, як вона почуває себе, не дізнається, що його син — чи справді син? — уже ворушиться. Так думає Магда, а перед заплаканими очима Бартекове обличчя, вже поголене, без цієї чудернацької бороди. «Нащо ти прийшла, нащо прийшла?» Якби ж то на це запитання можна було знайти відповідь.

Бартек не чекає відповіді. Крізь обмерзлу до половини шибку дивиться чи то на річку, чи то на білі поля по той бік її, повторює півголосом: «Нащо, нащо?» Петер стоїть позад нього і не сміє обізватись, нарешті каже:

— Такі вже вони, оті баби. Не хочуть забути першого.

— Як по-твоєму, Петере, ми переможемо на виборах?

— Звісно, переможемо. А потім буде амністія.

— Звідки ти знаєш?

— Кароль казав.

— Не треба мені ніякої амністії. Спати хочеться.

Але сон довго не йде. Білий берег, далекі поля за річкою, простір, виповнений туманними видивами, що повільно кружляють навколо однієї хисткої осі: Матус із Каролем під руку, Сворновський з мишею на сідниці, темні очі Блиска і заплакана Магда. Завірюха, сніг шурхотить об шибку, скриплять сосни на вітрі, зелені олов’яні солдатики лежать покотом на латці пахучого, ще не розквітлого люпину, мертві очі Блиска, і Магда плаче.

Кароль з Матусом під руку, поважні, мов святі на небі, підходять до великої урни і вкидають білі гіпсові дошки з цифрою «З», а на урні спереду маскарони, з глумливою усмішкою ловлять пащами сніг, свистить катерок у затоці, Модест пливе за катерком і кличе на поміч, а Магда плаче…

— Петере!

— Ну?

— Я думав, ти спиш.

— Ні, не сплю. А завтра, як піду голосувати, замкну тебе, Бартеку, щоб не втік. Ти щось недобре замислив. Я бачу.

— Дурень. Куди я можу втекти? Ну, куди?

— Та й справді, Каролю було б прикро. Він порядний чоловік, Кароль.

Кароль проголосував уранці, потім був у Ступольні.

Майдан яскраво прикрашений, сонце, сніг. Важко знайти місце, де нічний гість, невдатний терорист, ступив останній крок. Люди не дивляться на те місце, а мали б дивитись, це було так недавно, мали б пам’ятати. Але вони не пам’ятають. Спасенна здатність забувати. «Все гаразд, товаришу секретар, шістдесят відсотків уже проголосувало». Бургомістр задоволений. Секретар міськкому дивиться спідлоба. «До вечора ще далеко». Це означає, що до вечора багато чого може статися. Наприклад, напад на виборчу дільницю. «Кіно, де наша виборча дільниця, нещасливе місце. Тут завжди щось трапляється. І з вами теж, товаришу секретар, тут у вас стріляли, правда?

Увімкніть гучномовець на повну силу. Ось так. Увесь народ обирає свою найвищу владу, народний демократичний сейм. Що людина почує десять разів, те запам’ятає, що