Читати книгу - "Сучасна польська повість"

побачить один раз, те забуде».

Опівдні Кароль заглянув додому. Хотів сказати Магді, що все йде добре, ніде ніяких інцидентів, явка непогана, в урни летять переважно «трійки». «На трійку», — жартував Чеслав. Нехай буде «на трійку». Петер стоїть біля вікна, і губи в нього тремтять, Магда не відповіла на привітання, мати стискає кулаками скроні, вона схожа на скорботного Христа з Крачівського костьолу.

— Що сталося?

— Його нема, — белькоче Петер, і здається, що його щелепа от-от відвалиться й гепне на підлогу.

— П’яний був? — суворо питає Кароль.

— Ні, тільки трішки випив. Я на хвилинку вийшов…

— По горілку…

— Де сьогодні та горілка? Голосувати пішов. Вертаюсь, а його нема. І слід загув.

У Магди в очах крижинки. Дивиться й не бачить.

— Це я винна, — каже чужим голосом, — даремно до нього ходила.

— Не кажіть Чеславу, нічого йому не кажіть. Петере, чуєш? Магдо, мамо, не кажіть Чеславу. — Кароль вертається від дверей, ще раз повторює з притиском, мало не з погрозою: — Глядіть же, не кажіть йому. Я мушу йти, — виправдується, — мушу, самі розумієте.

Куди він подався? Серед білого дня. Може, у Бжеськ на Куявах, до вдови Блиска. Втік. Боягуз. Або з’явиться до Смоляка і скаже: мій брат мене переховував, а я не хочу ховатись. Це правда, Каролю, товаришу секретар?

Правда. В мене були важливіші справи, ніж ця, тому я відправив його до Петера, поки все з’ясується. Що з’ясується? Не сподівавсь я, товаришу секретар, та й ніхто від тебе такого не сподівався, виходить, і нашим, і вашим: в одних стріляєш, других ховаєш, — хто ж ти такий насправді, секретарю? Комуніст? «Блискар»? Звичайний кар’єрист? Не опускай очей, май сміливість дивитись у вічі. В мене стане сміливості, не турбуйтесь про це. Я насмілився не запрошувати тебе, Смоляк, на розмову з Бартеком, капітаном Бартеком, кавалером «Віртуті Мілітарі»[47], Бойового хреста і Партизанського хреста, заступником «президента» «блискарів», я насмілився не кликати тебе відразу з наручниками та карним кодексом, насмілився зрозуміти, що його злочинові передувала кривда.

Чи не причетний до цього я сам? Помиляєшся, ви помиляєтесь. Я не бажав нічого спокутувати, просто не хотів додавати кривду до кривди. Так. А ти знаєш, ти порахував, скільки наших людей полягло під Кривим Полем, на одній невеличкій латці люпину від руки заступника Блиска, від руки капітана Бартека, кавалера «Віртуті Мілітарі»? Я не бухгалтер, ніколи не буду бухгалтером.

Ти — зрадник. Партія тобі довіряла, а ти? Партія? Хто це партія? Може, це також і я? Може, тут є і мій внесок?

Нема вже ніяких твоїх внесків, партія — не акціонерне товариство, шановний товаришу Новак.

Дзвонить Смоляк.

— Все йде добре, еге? Добре йде?

— Добре.

Бартек не піде хвалитися, що знайшов собі схованку в брата. Не піде. Але це мало що міняє. Як він сказав:

«Не треба буде навіть псувати надгробка. Мені не дозволено жити, але дозволено вмерти. Коли і як я схочу».

Може, це й не брехня, не п’яне верзякання, Магда цим разом помилилася. «Ви не врятуєте мене і не погубите».

Дурень. Буде амністія. Тому, хто прийде добровільно, кожному палієві, якщо він прийде добровільно, всі провини буде даровано. Може, треба було йому про це сказати, напевно, треба було сказати, переконати: почекай, пересидь, ніхто тебе минулим не буде докоряти. Що з того, що не буде? Я сам собі докорятиму — так відповів би Бартек. Так відповів би вчора, сьогодні. А потім змінив би думку, напевне змінив би думку.

Миколайчик у вікні адвокатської контори, резиденції ПСЛ, спохмурнів, скис. Помітив це Сухацький. Горять сімдесят п’ять відсотків мандатів, так завжди буває з тими, кого посіла манія величності. Сухацький вважає, що Миколайчик маніяк. Чи можна, чи слід говорити таке про заступника прем’єр-міністра? Сухацький регоче, мов з дотепного жарту. І Кароль теж сміється, з деяким запізненням, мляво.

— Що з тобою? Якісь неприємності?

— Нічого особливого. Дружина трохи нездужає. Знаєш, перша вагітність. «Перемога на всьому фронті. Нищівний розгром реакції. Провал ворожих підступів і маячних планів реставрації капіталізму». Сурма притишує репродуктор і ляскає себе по колінах.

— Я непокоївся за вас, товаришу Новак, за ваш повіт, їй-богу, просто-таки боявся. Але ви, як бачу, не байдикували. — Плеще Кароля по плечу. — Тут була важка ділянка. Тепер я вам признаюсь. Ми навіть допускали можливість поразки у вашому повіті. Поздоровляю, Новак, видно добру підпільну школу, своє діло знає, правда ж?

— Ні!

— Що ні?

— Я не питиму.

— Дивак. Одну. За перемогу.

Смоляк теж вважає, що одну можна. За перемогу.

Вони вміють пити. Кароль не вміє. Голова наморочиться, в очах сльози. Його одвезуть додому. Опівночі можна собі це дозволити. Все вже позаду. Смоляк обіймає Кароля, цілує в губи, мов жінку.

— Тепер відпочинем. Після амністії бандити повилазять з лісу, всі до одного, от побачиш, от побачите, тепер почнеться нормальне будівництво соціалізму. Люди й не згледяться, як побудують соціалізм.

Для Смоляка соціалізм — це будівля. З порожнистої цегли й толю, наприклад. Що ж, нехай і будівля.

Спав Кароль довго. Прокинувшись, глянув на календар. 20 січня. Отже, вибори позаду. Вийшло. Та хіба ж могло не вийти? День чудовий. Ясно і тихо. Може, аж занадто тихо?

— Починаєш пити? — Це Магда. Кароль дивиться їй в очі, вони такі ж самі, як вчора, — дві крижинки.

— Ні, тільки одну чарку. На честь перемоги. Ти розумієш, що це означає? Розумієш? Найтяжчий етап пройдено. Тепер ніхто й ніщо не зіб’є нас з обраного шляху.

— ^Я чекала, поки ти прокинешся.

— Ну, от я й прокинувся.

— Ти зробив велике діло, Каролю.

— Не розумію тебе.

— Я кажу про Бартека. Ти врятував людину. Ти не радий? Ти ж хотів його врятувати. Неодмінно. Дуже хотів. Мабуть, тільки я одна знаю, як ти цього прагнув.

Пішов на риск, на великий риск. Це була сміливість. Неабияка сміливість.

— До чого ця іронія?

— Якби ти його виказав, він став би перед судом.

Тепер, хоч ще не зараз, а як оголосять амністію, він прийде добровільно, і йому все простять. Не посадять у тюрму.

А в пам’яті все загоїться. І все буде гаразд. Завдяки тобі.

Тільки завдяки тобі. Бо Чеслав…

— Не говори за мене, гаразд?

Аж тепер Кароль помічає Чеслава. Він стоїть біля груби, втупившись у підлогу, слова вимовляє через силу, наче його щось душить.

— Чого ж ти плачеш, Магдо?

— Він застрелився, — каже Чеслав. «Все-таки. Все-таки. І зброю мав. Обманув мене», — думає Кароль, але все ще не може, не хоче повірити.

— Що ти плещеш?

— Те,