Читати книгу - "Виховання почуттів"

про те, що вона нічого не знає, нічого не розуміє. Він із люб'язності спитав:

— Може, тобі скучно?

— Ні, ні, навпаки!

Розанетта підвела голову, повела навколо нетямущим поглядом і мовила:

— Це навіває спогади!

Однак з її лиця було помітне зусилля прибрати поважного вигляду, а що ця серйозність вельми пасувала їй, то Фредерік прощав їй невігластво.

Коропи в ставку зацікавили її куди більше. З чверть години вона кидала у воду шматочки хліба, щоб подивитися, як на них накидаються риби.

Фредерік сів поруч неї під липами. Він думав про всіх отих людей, котрих бачили ці мури, про Карла V, про королів дому Валуа, про Генріха IV, про Петра Великого, про Жан-Жака Руссо та «прекрасних плакальниць нижніх лож», про Вольтера, Наполеона, Пія VII, Луї-Філіппа; він відчував, як обступають, штовхають його шумливі небіжчики; безладне юрмисько тих образів приголомшило його, хоча він і милувався ними.

Нарешті спустилися вони до квітника.

Він має форму великого простокутника, і можна було одним поглядом окинути широкі жовті доріжки, квадрати газону, стрічки букшпану, пірамідальні тиси, низенькі кущі й вузькі клумби, де рідкісні квіти ряхтять цятками на сірій землі. За квітником розлігся парк, крізь який з кінця в кінець тягнеться довгий канал.

Королівські оселі сповнені якоїсь своєрідної меланхолії, що її збуджують, мабуть, невідповідність між їхніми величезними розмірами і нечисленністю мешканців, та тиша, котру ми з подивом находимо тут після такої кількості фанфар, та застигла розкіш, яка своєю прадавністю доводить скороминущість династій, вічну марноту всього сущого, і це дихання віків, запаморочливе й скорботне, немов пахощі мумій, відчувають навіть немудрящі голови. Розанетта солодко позіхала. Вони повернулися до готелю.

Після сніданку їм подали відкритий екіпаж. Вони виїхали із Фонтенбло через широкий круглий майданчик, потім повільно підіймалися піщаною дорогою в низькорослому сосняку. Дедалі дерева вищали, і візник час од часу казав: «Оце Сіамські близнята, Фарамонд, Королівський букет…» — не пропускаючи жодного знаменитого краєвиду, інколи навіть зупиняючись, щоб вони могли помилуватися на його красу.

Вони в'їхали у Франшарський гай. Екіпаж ковзав по траві, немов сани; туркотали невидимі голуби; раптом з'явився слуга із кафе, і вони зупинилися біля садового паркану, за яким стояли круглі столики. Поминувши з лівого боку мури зруйнованого абатства, Фредерік і Розанетта пішли стежкою поміж великого каміння і невдовзі дісталися до глибокого міжгір'я.

Один із його боків укритий піщаником і ялівцем, а другий, майже голий, спускається в яр, де поміж верескових барв блідою смужкою видніється стежка; ген удалині стримить вершина у формі зрізаного конуса і за нею — телеграфна вежа.

За півгодини вони ще раз вийшли з коляски, щоб вибратись на Апремонські височини.

Дорога звивається поміж оземкуватих сосон та скель із гострими кутами; в цьому закутку лісу відчувається якась глухомань, дикувата й насторожена. В пам'яті постають пустельники, котрі жили в товаристві величезних оленів із вогненним хрестом поміж рогами і, по-батьківськи усміхаючись, приймали добрих французьких королів, що схиляли коліна перед їхньою печерою. Душне повітря сповнювали пахощі живиці, коріння дерев перепліталося на землі, неначе жили. Розанетта спотикалася об них, впадала у відчай, їй хотілося плакати.

Але на вершині вона знову повеселішала, знайшовши під дашком із гілля щось ніби ресторанчик, де продавалися також вирізані з дерева всілякі дрібнички. Вона випила пляшку лимонаду, купила ціпка з гостролисту і, навіть не глянувши на краєвид, який відкривався з плоскогір'я, зайшла в Розбійницьку печеру слідом за хлопчиною, що ніс запаленого смолоскипа.

Коляска чекала на них у Ба-Брео.

Художник у синій блузі працював під дубом, тримаючи на колінах етюдник. Він підвів голову і глянув їм услід.

На косогорі Шайї їх несподівано заскочила злива, тож довелося підняти верх коляски. Дощ майже відразу вщух, і, коли вони в'їжджали до міста, бруківка блищала на сонці.

Від щойно прибулих мандрівників вони дізналися, що в Парижі точаться запеклі, криваві бої. Розанетту та її полюбовника ця звістка не здивувала. Незабаром мандрівники рушили в дорогу; в готелі знову запанувала тиша, газ погасили, і вони заснули під гомін водограю, що бив у дворі.

Другого дня вони поїхали оглядати Вовчу ущелину, озеро Фей, Довгий бескид, Марлотту, а третього — здалися на волю кучера, не питаючи, куди він їх везе, і частенько навіть нехтуючи славетні місця.

Вони так затишно почувалися в старому ландо, оббитому всередині полотном з полинялими смугами, з низьким, як диван, сидінням! Перед їхніми очима спокійно і невпинно тяглися порослі чагарями канави. Біле проміння, неначе стріли, пронизувало високу папороть; часом виднілася пряма лінія дороги, якою тепер ніхто не їздив, і на ній подекуди вже м'яко хвилювалася трава. По розпуттях простирали свої руки хрести, а то десь, похилившись, немов усохле дерево, стримів дорожній стовп, і кривуляста вузенька стежина, гублячись поміж дерев, вабила податися нею хтозна-куди; в ту ж хвилину кінь брав убік, грузнув у болоті, а попереду пролягали глибокі, порослі мохом колії.

Їм здавалося, що вони тут самі-одні, далекі від усього світу. Та раптом проходив якийсь лісник із рушницею або траплявся гурт обшарпаних жінок, що несли на спині в'язки довгого хворосту.

Коли коляска зупинялася, наставало цілковите безгоміння; тільки й чути було, як дихає кінь та з перервами стиха цівікає пташина.

Деякі галявини були освітлені, а в глибині лісу панувала темрява; подекуди ж світло, що його на передньому плані пом'якшували якісь ніби сутінки, стелилося вдалині фіалковим серпанком, білими плямами. Сонце, стоячи в зеніті, кидало прямовисне проміння на густу зелень дерев, забризкувало їх, запорошувало срібними краплинами кінчики гілок, креслило траву смарагдовими смугами, розсипало золоті цяти на покров опалого листя; закинувши голову, можна було між верхів'ями дерев побачити небо. Деякі дерева, занадто високі, скидалися на патріархів та імператорів, торкалися верхами одне одного і довгими стовбурами утворювали щось подібне до тріумфальної арки; інші, котрі від самого низу росли похило, здавалися колонами, готовими ось-ось упасти.

Це скупчення грубих прямовисних ліній, бувало, розступалося. Тоді було видно нерівні пасма горбів, які тяглися до самих долин величезними зеленими хвилями, де хребти інших горбів підносились із золотих ланів, що губилися в невиразній блідій далечі.

Стоячи поруч на якомусь узвишші, вони вдихали вітер і відчували, що в їхні душі ніби вселяється горда свідомість вільного життя, надмір сили, безпричинна радість.

Завдяки розмаїттю дерев краєвид раз по раз мінявся. Буки з білими гладенькими стовбурами переплітали свої крони; ясені в'яло спускали сіро-зелене віття, серед грабового пагіння, ніби вилиті з бронзи, їжилися гостролисники; далі йшов ряд тоненьких беріз, що посхилялися в елегійній поставі, а сосни, симетричні,