Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

видачею зарплати. Ви не заперечуєте? Скажіть, хто міг знати, що саме у вівторок, шостого вересня, машина поїде до банку за грішми?

— Поїздки за грішми ні для кого на заводі не секрет. Зарплата у нас видається двічі на місяць, шостого і двадцятого. У ці дні ми посилаємо касирку до Варшавського банку. Як правило, машина відправляється близько десятої ранку, вертається під дванадцяту. Пані Палюх — наш головний касир. У видачі зарплати їй допомагають інші працівники бухгалтерії. Зарплата видається по цехах, причому усе організовано так, що перша зміна отримує гроші в кінці робочого дня, а друга — на початку. Працівники бухгалтерії досвідчені, і видача зарплати проходить швидко і чітко — голки не підточиш. За винятком останньої, звичайно. Довелось її перенести на другий день, знову взяти в банку гроші.

— За зарплатою завжди їздила папі Палюх?

— Так. Крім тих випадків, коли була у відпустці або хворіла. Тоді її хтось заміняв. Але це траплялось нечасто.

— Тепер, будь ласка, розкажіть про шофера Ковальського.

— На заводі є дві легкові машини, — почав директор. — За одною закріплений водій, цей самий Ян Ковальський, друга без водія: на ній їздять співробітники, які мають права. У службових справах, зрозуміло. Крім того, як керівний склад, так й інженерний персонал користуються своїми власними машинами, якщо їм доводиться виїжджати у справах, а службові машини зайняті. Для цього їм виділяється спеціальний «ліміт кілометражу», який оплачується заводом. По зарплату ми завжди посилаємо Ковальського. Один тільки раз, коли Ковальський був у відпустці, його машину вів інший шофер. На заводі ще є кілька вантажівок і один автобус, який щоденно привозить робітників і службовців, що мешкають у Варшаві. Часто якась машина стоїть на ремонті, тому заміну Ковальському легко знайти.

— Ваша автомайстерня працює у дві зміни?

— Взагалі-то в одну, але на випадок необхідності люди залишаються на дві зміни, навіть на ніч. Понаднормово.

— Кажуть, в цій майстерні Ковальський виконує і «ліву» роботу?

Надольний злегка зніяковів:

— Яка там «ліва»! — Просто у багатьох наших співробітників є власні машини. А в Надажині автомайстерень немає. От я і дозволив Ковальському у позаробочий час допомагати співробітникам у ремонті. Знаю, що це не за правилами, але, якщо хочеш закріпити людей, маючи під боком такого конкурента, як столиця, доводиться йти на певні компроміси! «Взяти того ж Ковальського. Якби в нього не було додаткових заробітків, якби завод не дав йому квартири, він би тут не залишився. Та ви й самі знаєте, як важко роздобути хорошого спеціаліста підприємству в тридцяти кілометрах від столиці.

— Тепер, будь ласка, про охоронника Баліцького.

— На заводі дванадцять охоронників. Працюють вони за таким принципом: дванадцять годин чергують, потім двадцять чотири години відпочивають. Усі як один з так званих робітників-селян. Їх цей розклад дуже влаштовує: після важкої роботи в полі вони відпочивають на службі. Взагалі у нас на заводі багато робітників-селян, і, признаюсь вам, вони завдають масу турбот.

— У чому ж? Адже вони, сподіваюсь, до Варшави не рвуться?

— На щастя, ні. Справа в іншому. Адже цей самий робітник-селянин в дійсності і не робітник, і не селянин. Заводи такого типу, як наш, все менше потребують некваліфікованої робочої сили. А у робітника-селянина немає ні часу, ні бажання здобути спеціальність. Роботу на заводі він розцінює лише як джерело додаткового доходу. Що ж стосується сільськогосподарської праці, то вони, звичайно, ведуть екстенсивне господарство. Гадаю, проблему необхідно якось вирішувати у загальнодержавному масштабі.

— І вирішувати не нам з вами, — зауважив Качановський. — А поки мене цікавить конкретно Анджей Баліцький.

— За грішми, як правило, їде один з чотирьох охоронників, які чергують в цей день.

— Хто їх призначає?

— Теоретично я або мій заступник з адміністративних питань, а практично моя секретарка.

— Мені б хотілось поговорити з тими трьома голубчиками.

— Мій кабінет у вашому розпорядженні.

— Навіщо ми будемо вам заважати? Може, знайдеться інше приміщення?

— Ні, ні, ви не будете заважати. У мене запланована нарада із завідувачем відділу постачання, ми поговоримо в його кабінеті. Вам прислати усіх трьох разом?

— Ні, краще по черзі. Я почав би з водія.

— Гаразд. Зараз розпоряджусь, щоб секретарка викликала його. А потім ви самі, пане майор, скажете їй, кого викликати наступного. — Директор попрощався.

Незабаром відчинились двері, і увійшов Ян Ковальський. Замащений комбінезон і нашвидку вимиті бензином руки красномовно свідчили, від якого заняття його відірвали. Та й він сам почав, власне, з цього:

— Тепер у мене машини немає, так я у майстерні працюю. Пробачте, що в такому вигляді…

— Нічого, нічого. Я майор міліції. — Качановський вважав за потрібне відрекомендуватися, оскільки він був у цивільному. — Мені б хотілось почути найдетальніше, як сталося, що у вас на очах викрали машину з грішми?

— А, розумію. Ви, мабуть, думаєте, що я спільник? Ви приїхали заарештувати мене? Але клянусь, я ні в чому…

— Сідайте ось тут, — майор вказав на крісло. — Поки це неофіційний допит, у нас ще буде час провести офіційний, а зараз мені б хотілось отримати від вас деякі відомості. Ніхто не стверджує, що ви є спільником злочину, хоч я, як ведучий слідство в цій справі, не можу цього повністю виключити.

Ковальський сів.

— Прошу, розказуйте, як було діло. І найдетальніше.

— Поїхали, значить, ми у Варшаву, щоб взяти гроші з банку. Пані Палюх, охоронник Баліцький і я. У банку трохи затримались, була черга. А ще пані Палюх необхідно було зробити деякі перерахування.

— О котрій годині ви відправились назад?

— Коли ми виходили з банку, на годиннику було за чверть одинадцята.

— А коли вас зупинив міліціонер на шосе?

— Я не дивився на годинник. Думаю, була десь половина дванадцятої. Поки я стовбичив перед світлофорами, поки вибрався з міста, півгодини минуло, не менше. Та й по шосе хвилин п’ятнадцять їхали. Коли везу гроші, я не жену, більше вісімдесяти не витискую.

— Так як же все відбулося?

— Отож виїхали ми на гірку. Ту, першу, біля Надажина. Бачу — стоїть інспектор. З мотоциклом. Поруч з ним хлопець у цивільному. Я подумав, громадський інспектор або дружинник. Перед нами їхало багато машин, але вони нікого не зупиняли. І тільки коли я під’їхав ближче, він махнув жезлом.

— Хто?

— Відомо хто, міліціонер.

— Який він був на вигляд?

— Звичайний. У білому кашкеті, в руці жезл.

— Старий, молодий?

— Молодий. Я ще здивувався, що капрал такий молодий. Може, відразу після армії пішов у міліцію.

— Змалюйте його зовнішній вигляд.

— Так я ж, пане майоре, спеціально його не розглядав. Знаєте, кожний водій, хай він навіть чистий як скло І