Читати книгу - "Яса. Том 1"

дівчину?! То все просмерділі порохом і тютюном зарізяки, що, опріч коня та шаблі, не знають нічого.

Йому було трохи соромно за ці думки, здебільшого він гнуздав їх, не давав волі. Але зараз стояла глупа ніч, і туск, і літав кажан над смолоскипом — вони не мали стриму! А попереду ніч як море, а перед очима курить пітьмою чорна долина, встелена сонними тілами турків та татар. Вони сплять купами, одинокі вогнища догорають по схилу. Десь там причаїлась і його смерть.

«І чого я поїхав з Лавріном? — тоскно думав. — Сидів би оце на Січі…»

У серці ворухнувся докір Лаврінові. Справді, чого Перехрест не послухався, чого не вдався до втечі? Навіть сьогодні, коли Марко спробував заговорити про це, подивився на нього, як аркана кинув. А який примус тримає їх тут? Вони не правобічні козаки й не гетьманці, котрі служать за гроші, й місто це чуже їм. Лаврін хоче приїхати до своєї кралі звитяжцем. А чого має гибіти отут він, Марко? Складати Лаврінові славу й обороняти його щастя? Думка повзла покрадьки, як злодій поза городами. Він розумів це, але не міг з собою нічого вдіяти. Страх виїв душу до дна. Страх, ніч і смолоскип, що миготів зловісно. І чорні нетрі вишняка, що підступали од міста до валу. І хрипке квиління, яке долітає з — за валу з городів, — стогне поранений, не підібраний своїми турок.

Смолоскип пригасав, горів уже не яскраво — білим, а червоним вогнем, густо чадів, і Марко пішов, щоб замінити його. Він присів біля відра, почав намотувати на палицю клоччя. Й враз побачив, як стежкою од замкової вулиці піднімається кільканадцять постатей. Спочатку подумав, що то старшина перевіряє варту, йшли швидко, але якось дивно — згинці, не роззираючись по боках; була якась скрадливість у їхній ході. Й надто багато їх прошкувало — чоловік двадцять. Хотів окликнути, але щось перехопило подих, і думка повернулася, як ніж у рані. Ще не вхопив її і почував біль, страх, якусь важку моторошність. Нехай ідуть. Він не зупинить. Він нічого не бачив. Сьогодні вдосвіта вони будуть на волі. А він залишиться тут, рокований на смерть.

Ні, він мусить зупинити їх… Адже ранком можуть довідатися, що саме тут пройшли втікачі. Треба збудити Лавріна… Спершу крикне…

Крикне — й вони зарубають його.

Передній втікач обома руками торсонув палю, зачепив за неї кінець мотуза, кинув мотузяне кільце в рів. І в цю мить Ногаєць упізнав його. Це був Мурашко.

«Йдуть по «язика». Ця нова думка ще не встигла злетіти, як впала, збита іншою. Та, друга, зродилась од спомину про те, що сталося сьогодні вдень на раді, про що гомоніли козаки. Полковник утікав. Усі оборонці міста — приречені.

Марко відчув, що закалатало серце, а в животі прокотився твердий холодок. У горлі стояв крик, він ковтав його, наче давучу потраву. Так, він загине. Залишиться тут і загине. Й лежатимуть у землі його гроші. Що гроші… Для чого вони йому? Жити… Аргаталом, поденником… Он вони — житимуть. А його вб’ють або полонять. Страшно… Завтра турки знову підуть на приступ. Полізуть на оці стіни. Він сьогодні великою силою стримав себе, аби не побігти… Побігти? Куди? Там, у місті, глум або й смерть. «Нащо я приїхав сюди?! З волі… О Божечки!»

Пригускло текла думка про те, який він самотній. Загине — ніхто й не помітить у цілому світі. Ну хіба що Лаврін… Але й він незабаром полишить його й одійде до Киліяни. Якщо, звичайно, вони залишаться живі.

Але де там! З цієї верші їм уже не вибратися. Лаврін не побачить Киліяни… І він теж… І ніякої іншої дівчини, й нікого — нікого. Хоч нащо вони йому всі, він згоден жити сам на все Дике Поле, аби тільки вирватися з цієї проклятої вовківні.

Майже несамохіть оглянувся. Сонне, оточене ворогом місто справді видалося чорною ямою. Втеча Мурашка — це присуд усім. Маркові стало так страшно, аж почали дрібно цокотіти зуби. Він мовби роздвоювався, розривався навпіл. Одна половина душі летіла в очеретяні хащі, друга поривалася до Лавріна. Тремтячими руками для чогось і далі намотував клоччя, смолоскип уже був як солом’яний куль, хоч щось Ногайцеві підказувало, що він йому вже не знадобиться. Враз Марко похолов від цієї нечестивої думки, яка в одну мить підкорила його.

У турецькому таборі заспівав півень, і враз Маркові всі думки відлетіли, й він підхопився, підбіг до тієї палі, де щойно товпилися втікачі. Мотузок ще погойдувався, він падав у ніч, на волю. Марко оглянувся: Лаврін спав під палісадом. Оглянувся ще раз, зупинився, і думка пропливла холодно, в’язко: «Він не піде. Й не пустить мене».

Ногаєць підтягнувся на руках, пересягнув частокіл. Видряпавшись з рову, побіг навздогінці й небавом почув талапання попереду. Одначе вирішив не злучатися з мурашківцями, бо хтозна, що вони зроблять з ним. Ліпше тихцем пройти за ними, либонь, Мурашко знає певний лаз на волю. Хтось його веде, показує шлях. Мурашко з козаками йшли понад ровом до болота. Чавкотіло болото, тріщав очерет, Ногаєць аж стенався душею од такої необережності. Хотілося наздогнати й сказати, аби йшли тихіше. Втягував голову в плечі, ступав тихо — коли б міг, полетів би понад землею, як сова.

Очерет і кущі оступили Марка з усіх боків, йому здавалося, що утопився в них. Разів зо два чи зо три провалювався в глибокі ковбані, навіть майнула страхітлива думка: аби не засмоктало драглисте бабло. Й весь час переслідувало відчуття, що хтось скрадається позаду, він часто озирався, від того заточувався, наштовхувався на кущі. І враз йому здалося, ніби попереду почало рожевіти. Зупинився, присів, приглянувся пильніше і з жахом побачив на горбі велике багаття. Мурашко та козаки йшли просто на вогонь.

Це було так нагло, так моторошно, що він рвонувся вбік і наосліп кинувся в очерет. Біг і біг, доки зовсім не стратив сили. Тоді сів на купині, затулив обличчя руками, горло йому здавили тверді дужі пальці, й він несподівано відчув, що його руки мокрі. Він плакав, боявся свого плачу, а плач булькав у горлі гарячими спазмами. Йому було неймовірно шкода себе, і в той жаль всмокталося все: вічне сирітство, поневіряння на Січі, Лаврінова любов, припадок долі, що закинув їх сюди. Все його життя, вкрите чорними стрічками.

Він блукав до самого ранку й щоразу натикався на турецькі й татарські залоги. Дозорці стояли довкола болота так щільно, що