Читати книгу - "Людина біжить над прірвою"

поперед себе задумано, самими лише вогкими очима. А далі похоплюється:

— Господи, Боже мій! Що ж це я!.. Та ви ж голодний… Та ви ж і змучений, та ви ж…

Вона хотіла сказати «хорий», але не сказала. Знала, що то не було для Максима секретом, але не хотіла про те йому нагадувати. «Цур йому! Може, воно, дасть Бог, минеться». Вона швиденько кинулася до печі й заходилася поратися там, відкривши заслінку, а Максим дивився на її старовинний, такий стилевий святковий одяг, на її пишні, гаптовані рукави сорочки й збагнув:

«Та це ж вона вирядилась так (немов до церкви чи на велике свято) спеціяльно для сина й для свого чоловіка, що їх виглядала. Цілий день, а може, вже й кілька днів отак, сина й чоловіка свого виглядаючи (ось-ось прийде, ось-ось застукає хвіртка, затупотять ноги біля порога!), вона прибралась в свій найкращий одяг, як у багату надію. Але вони не йдуть…»

Максим дивився з замилуванням на цю матір, а перед очима йому вставав його дім.

«Іти! Треба йти!.. Швидко-швидко! Поки не пізно…» — застукала, наче молотком у тім'я, тривожна думка.

«Вони до неї теж прийдуть. Вони там десь отак ідуть. А може, вже й рачки лізуть… Але ж лізуть!»

Мати насипала борщу й поставила його на стіл, поклала картоплину, замість хліба, ложку, ніж…

— Присувайтеся, їжте, ради Бога, прошу вас, їжте!.. Вибачайте, але що є… От би горілки! Але де! Нема. Нема хлопців — і горілки нема. Прошу ж…

Стіл накритий білою-білою скатертиною. Максим не хотів їсти, але й не хотів завдавати жалю цій бідній матері, тож присунувся й узяв ложку. Але їсти все-таки не міг. Не тому, що борщ був не добрий, — ні, борщ був напевно добрий, бо ж був звабливий своїм виглядом і жирний, але… Дух їстивного вдарив у ніздрі, й голова пішла обертом. Його раптом занудило, аж наче все всередині перевернулось, протестуючи, з дикою якоюсь відразою від їжі. Він тримав ложку з набраним борщем, і рука його тремтіла. Він її хотів стримати й не міг. Рука тремтіла від корчів усередині все дужче й дужче, борщ розхлюпувався на білу скатертину, але він не бачив. На чолі йому виступив піт. Аж сам здивувався, що то з ним діялося, — всередині ніби хто вчинив шалений протест проти його наміру їсти…

Так він і не зміг не то проковтнути, а навіть і наблизити до рота того борщу. Потримав, потримав ложку, розхлюпав борщ, а тоді решту вилив назад у миску й безсило поклав ложку на стіл.

— Не можу… — прошепотів. — Спасибі вам… і вибачте. Його страшенно нудило, й він ледве перемагав себе. Мати дивилася на нього скрушно, бачила, як взялося чоло його потом, і вже не настоювала, лише промовила з великим жалем:

— Борщ із курятиною… З курятиною… Останню курку зарізала — може ж, прийдуть… Сон такий мені снився, думала, що проти приходу їхнього…

Й закрила лице хусткою. Перемогла себе, зітхнула…

— А може б, ви таки з'їли… Хоч трішечки… Але це сказала вже так, без настирливості й без віри, що справді треба той борщ Максимові їсти. Максим покрутив головою:

— Спасибі… Велике, велике спасибі…

В хаті було дуже натоплено, й через те голова Максимова особливо наморочилась і всього його нудило. Він сидів, спершись ліктями на скатертину, й з усієї сили не давався впасти в крайність. Перемагав себе, як тільки міг. Гору брала втома й пропасниця. Він сидів у забутті й нічого не чув, лише дзвони в вухах та бачив кольорові кола в очах. Ті кола, мов пухирі, надималися й лопалися. Потім надималися інші й так само лопалися, і знову… Раптом Максим пильно подивився на скатертину, й його враз охопив жах…

По сніжно-білій скатертині, сповзаючи з його рукавів, посувалися… «вони!.. Супутники!.. Супутники найбільших зрушень великої ери воєн і революцій»!.. По ніжно-білій скатертині…

Максима огорнув жах. «А що, як у мене тиф?! І це такий гостинець цій матері?!.»

Він непомітно, але швиденько заходився збирати своїх «супутників» у пучку й устав. Він мусить іти! Мусить!.. Мати бачила, як Максим хилитався на ногах, дивилася на його очі, знаючи, що він у гарячці, що він тяжко хорий, і, кліпаючи вогкими очима, просила його нікуди не йти вже, лишатись тут, відпочити, видужати. Бо як же ж отак іти, га?! Ні, вона його не пустить! Ні, не пустить так. То ж гріх від Бога й від людей ганьба, від людей…

Максим дивився на неї й не знав — як же ж і що ж їй сказати? І тільки крутив тихо й рішуче головою й дивився з посмішкою їй в очі. А мати настоювала все гарячіше. Вона бралася рукою за ґудзик його пальта, вона вимагала лишатися й бути, як вдома, ось так… немовби це вже її син тут…

Максимовій голові було мулько й серцеві теж. Тяжко йому було відмовлятися на такі слова. Ну, як ти скажеш цій бідній матері, що ти ж не можеш, не мусиш, не маєш права?!. Добираючи в думці слів і способу вислову, Максим не знаходив нічого такого, що найпростіше б і найделікатніше полагодило б справу, все вияснивши. Тоді він раптом, чисто інстинктивно, так, ніби між іншим, спитав, зітхнувши й поволі розставляючи тяжкі слова:

— А чи тут часто їздять німці?

Мати зів'яла. Мовчки хруснула пальцями. Подивилася здивованими-здивованими очима й зітхнула. Схилила голову. А Максим промовив:

— Мені треба йти.

А промовивши, ще якийсь час стояв і дивився на неї й думав — як і чим же її потішити? Думав про її сина й чоловіка, перенісся думкою до них десь на розпуття, в смердючі руїни, на розорані війною дороги й думав. І так, думаючи про них, промовив сам до себе, заговорюючись від півпритомности:

— Йти, йти, йти… Як і «вони» йдуть… Отак ідуть… А як зупиняться — тоді вже вони не дійдуть…

Мати не витримала й залилась буйними сльозами. Схилилась на бильце ліжка, впала на нього безсило, ридаючи. А Максим стояв нерішучо, — ну що він, що ж він скаже цій матері? Він, отакий-о?!. І він нічого не сказав, лише зітхнув тихо:

— Прощавайте…

І помалу, похитуючись, вийшов.

Мати догнала його в сінях і залебеділа вслід:

— То ви ж хоч не йдіть шляхом, ідіть отак лісами, наобмин, щоб же хоч тая погань не стріла… Хай вам Мати Божая допомагає й охороняє вас від усього злого…

І не в силі дивитися, як