Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

іа грубих дотепів, що їх Сайкс став підпускати, кілька разів приклавшись до пляшки.

— Все воно дуже добре, — сказав містер Сайкс, — але мені конче потрібні гроші, і то сьогодні ж.

— Не маю при собі ані гроша, — відповів Фейгін.

— Зате вдома — хоч лопатою греби, — зауважив Сайкс. — То вділи й мені якусь жменьку.

— Лопатою! — скрикнув Фейгін, здійнявши руки догори. — Не так їх там і багато, щоб…

— Не знаю, скільки їх там у тебе є, — урвав його Сайкс, — мабуть, ти й сам того добре не знаєш, бо довгенько довелося б їх лічити… Як собі хочеш, а щоб сьогодні ж гроші були тут!

— Ну, гаразд, гаразд, — мовив Фейгін, зітхаючи. — Я зараз пошлю Пройду.

— Е, ні. Так діла не буде, — заперечив містер Сайкс. — Спритний Пройда занадто спритний. Як ти його пошлеш, то він, чого доброго, забуде прийти, або заблукає, або скаже, що мусив тікати від фараонів, — будь-яку брехню вигадає за твоєю вказівкою. Хай у твій барліг піде Ненсі і принесе гроші, так буде певніше. А я ляжу й подрімаю, поки вона вернеться.

Після довгого торгу і сперечань Фейгін урізав завдаток, якого вимагав Сайкс, з п'яти фунтів стерлінгів до трьох фунтів і чотирьох з половиною шилінгів, заприсягаючись на чому світ стоїть, що в нього самого зостанеться лише вісімнадцять пенсів на прожиток. Зрештою містер Сайкс похмуро зауважив, що доведеться задовольнитись і цим, коли вже годі сподіватися на більше. Отож Ненсі швиденько вдяглася, а Пройда і юний Бейтс сховали їжу до буфета. І тоді старий, розпрощавшись із своїм любим другом, пішов разом з Ненсі й хлопцями додому, а Сайкс уклався спати до повернення дівчини.

Без будь-яких пригод вони дійшли до помешкання Фей-гіна й застали там Тобі Крекіта і містера Чітлінга за п'ятнадцятою партією в крибедж, яку — навряд чи треба про це й казати — містер Чітлінг програв, а з нею і свій п'ятнадцятий, і останній, щестипенсовик, що вельми потішило його юних друзів. Містер Крекіт, мабуть, зніяковівши, що його застали за грою з джентльменом, який не міг рівнятися з ним ні своїм становищем, ні розумовими здібностями, удавано позіхнув і, розпитавшись про Сайкса, взяцея за капелюха, щоб іти.

— Нікого пе було тут без мене, Тобі? — запитав Фейгін.

— Жодної бісової душі, — відказав містер Крекіт, підіймаючи комір. — Ледь не пропав з нудьги. А ти б мав поставити чарку, Фейгіне, за те, що я так довго стеріг твій дім. Ет, хай йому чорт, я аж осовів, наче присяжний у суді, і мене, певно, звалив би сон, міцний, як Ньюгетська в'язниця, якби не моя добрість — треба ж було розважити цього хлопчину. Геть занудився, побий мене сила божа!

І далі отак нарікаючи, містер Тобі Крекіт згріб зі столу свій виграш, засунув гроші в жилетну кишеню так згорда, наче ті срібняки не варті були уваги джентльмена його штибу, і поважно, елегантною аристократичною ходою вийшов з кімнати. Містер Чітлінг, який не зводив зачарованого погляду з його ошатних штанів і черевиків, аж поки вони зникли за дверима, заявив усій компанії, що п'ятнадцять шестипенсовиків — невелика плата за честь побути в товаристві такої людини і що йому на той програш плюнути й розтерти.

— Ну й дивак же ти, Томе! — сказав юний Бейтс, якого дуже звеселила ця заява.

— Ніякий я не дивак, — відповів містер Чітлінг. — А ви що скажете, Фейгіне?

— Ти, дорогесенький, дуже розумний хлопчина, — мовив Фейгін, поплескавши його по плечу і підморгнувши іншим учням.

— А містер Крекіт справді важлива особа? Правда, Фейгіне? — запитав Том.

— Та певно ж, дорогесенький.

— І знайомство з ним — велика честь, чи не так? — провадив Том.

— Справедливі слова, дорогесенький. А на хлопців ти не зважай: їх просто завидки беруть, що з ними він не водиться.

— Ага! Он воно що! — переможно вигукнув Том. — Хоч він і обібрав мене як липку, але ж я, коли схочу, можу знову набити свої кишені. Правильно я кажу, Фейгіне?

— Авжеж, можеш. І що скоріше ти вирушиш на лови, то краще для тебе. Тож не гай часу — іди повертай свій програш. Пройдо! Чарлі! Час і вам до діла взятися. Вже скоро десята, а ви все байдикуєте. Ану, гайда на роботу!

Послухавшися старого, хлопці кивнули на прощання Ненсі, взяли капелюхи і подалися за двері. Дорогою Пройда і його життєрадісний приятель без угаву вправлялись у дотепах на адресу містера Чітлінга, в поведінці якого, правду сказати, не було нічого незвичайного або особливого — адже в столиці трапляється немало промітних молодих франтів, що платять і куди дорожче, ніж містер Чітлінг, аби тільки їх побачили в добірному товаристві, чимало є і вишуканих джентльменів (з яких і складається те добірне товариство), котрі здобувають собі репутацію майже в той самий спосіб, що й спритник Тобі Крекіт.

— Тепер, Ненсі, я дам тобі гроші, — сказав Фейгін, коли хлопці пішли. — Оце, голубонько, ключик від маленької шафи, де я тримаю різне шмаття, що його зносять хлопчаки. Грошей я, голубонько, ніколи не замикаю, бо нема чого замикати — ха! ха! ха! — таки нема чого. Неприбуткове моє ремесло, Ненсі, та й подяки ні від кого не діждешся; одначе люблю я бачити навколо себе молодь, тому й терплю, все терплю. Ану цить! — прошепотів він, квапливо сховавши ключа на грудях. — Хтось іде… Чуєш?

Дівчина сиділа за столом, згорнувши руки, байдужа до того, хто там за дверима і чи прийшов він, чи йде геть. Та тільки-но вона почула чоловічий голос, як миттю зірвала з себе капелюшка й шаль і засунула їх під стіл. Коли старий обернувся до неї, Ненсі пожалілась на задуху в кімнаті, її знеможений тон ніяк не в'язався з поспіхом і гарячковістю попередніх рухів, але Фейгін цього не помітив, бо стояв тоді до неї спиною.

— Ба! — буркнув він, нібито досадуючи, що йому перешкодили. — Це той, на кого я вже давно чекаю. Ось він уже спускається сходами. Про гроші, голубонько, анічичирк, поки він тут. Він не надовго — хвилин на десять.

Приклавши до губів кощавого вказівного пальця, єврей узяв свічку і, коли кроки наблизились, рушив назустріч гостеві. У дверях вони зіткнулися, і гість так швидко увійшов до кімнати, що помітив дівчину, тільки опинившись поруч неї.

Це був Монкс.

— Всього-на-всього одна з моїх вихованок, — заспокоїв його Фейгін, бо, побачивши незнайому людину, Монкс відскочив назад. — Сиди, Ненсі.

Дівчина присунулася ближче до столу, безтурботно, майже пустотливо глянула на Монкса й одвернулась; та коли він