Читати книгу - "Мотря"

Кочубеївна не їздить. Вона втікла від батьків до нього.

І Мазепа став уявляти собі усі ті причини, які могли спонукати дівчину до такого сміливого кроку, і всі ті наслідки, котрі цей крок міг потягнути за собою.

Війна з Кочубеями, короводи з церквою, обурення так званої "публічної опінії", себто старшинських кругів, не прихильних до нього, що тільки й ждуть, щоб знайти якусь нову пляму на нелюбому гетьмані. Може, й царя втягнуть туди?

Новий клопіт на стурбовану голову.

Але не такі клопоти мав Іван Мазепа і якось дав собі раду, — порадить собі й тепер. Та й варта того Мотря! Скільки варта тільки та одна свідомість, що вона з ним під тим самим дахом, що завтра сядуть разом до обіду, балакатимуть, в довгу вечірню годину співатимуть любих пісень і гратимуть на бандурі.

Завтра над Бахмачем засяє сонце.

А нині??.

Відчинилися і зачинилися двері.

Серед кімнати стояла росла дівчина в баранячім кожусі, обкручена великою селянською хусткою, так, що тільки двоє очей, ніби дві ясні зорі, дивляться на нього.

Гетьман встав і підійшов Мотрі настрічу.

— Мотре Василівна, невже це ви? Невже це дійсно ви, а не видиво моєї уяви, моєї туги за вами? — Обома рука взяв її за руки. — Які зимні, які студені мої дрібні ручки.

Цілував і розігрівав їх своїми.

— Лишіть, лишіть, Іване Степановичу, не годиться. Їй-Богу, не годиться! — Хвилювалася. Не могла знайти слів на привітання.

Не противилася, як гетьман розкручував хустку і здіймав з неї кожух.

— Який важкий, — казав, — який поганий і чути його негарно. Бідна Мотря їхала в такім кожусі!

— До вас, Іване Степановичу, — промовила насилу. Посадив її у крісло біля коминка і доложив дрівець.

— Щоб моїй несподіваній гості тепло було.

— Несподіваній, а може, й небажаній, — додала Мотря.

— Це вже тільки мені відомо. Мені і Господу Богу. Прикляк біля коминка і поправляв жар. Ніколи того сам не робив, але не хотів кликати прислуги, бо, може, прийдеться затримати в тайні тую дивну гостину.

— Лишіть, Іване Степановичу, це вже краще мені пристоїть, — просила Мотря.

Але гетьман навіть слухати не хотів.

— Ви тільки й світ трудилися до мене, а я не мав би власноручно домашнього огнища для вас розпалити, щоб моя Мотря огрілася при нім? Як же це! От, бачите, горить. Тепло. Правда, що тепло в Івана Мазепи?

— Так, тепло і гарно, — сказала, зітхаючи глибоко.

— Не простудилися?

— Не знаю. Може, трохи. Пройде. Гетьман глянув на неї.

— Позвольте мені свою руку. — Потримав. — У вас жар. Як можна було, Мотре Василівна, в такий мороз, некритими санками пускатисяі Не вважаєте ви на себе. А я того не хочу.

— Мусіла, Іване Степановичу... Я втікла від своїх батьків... Краще сказати... не від батьків... а з монастиря.

— Ви? З монастиря? Знаєте, чогось такого ніяк уявити собі не можу. Марія Магдалина Мазепина, ігуменя, — це розумію, а щоб Мотря Кочубеївна була черницею, — ні, ні, це ви жартуєте, Мотре!

— Не жартую, Іване Степановичу. Батьки, а властиво мати, післали мене в монастир, а я, замість туди, заїхала в Бахмач, до гетьмана.

Гетьман глянув на свою гостю, радісно якось, а заразом і турботно. Радувався, що вона тут, а турбувався, бо бачив ідо Мотря пережила багато, ослабла і чого доброго ще розхорується в нього.

— У гетьмана, значиться, у гостях черниця. От тобі як! — говорив, ніби жартуючи. — Але заки ви мені розкажете всю свою одіссею, я вам кажу подати грітого вина.

— Не треба, пане гетьмане, не турбуйтеся.

— Коби тільки турботи! — відповів і вийшов.

Йдучи до покоїв Войнаровського, обдумував план, що робити. Поки що прислузі не треба казати, хто такий приїхав, прямо далека родичка чи знайома, зубожіла шляхтянка з Поділля. Знатиме тільки Войнаровський і тітка Лідія, котрій віддасть гетьман Мотрю під опіку. Біля її спальні приладять постіль для Мотрі.

Тітку Лідію прохав гетьман загріти червоного вина з корінням і допильнувати, щоб тепло було в Мотриних покоях, кухареві сказав зготовити теплу вечерю для гості і подбати про її людей. Мотрин чура лишиться у нього, візника обдарують, і він поїде на ніч до заїздного дому, щоб люди не доміркувалися чого. Вартові мають мовчати, як звичайно. Це діло служби.

Мотря розглядалася по гетьманській кімнаті. Не могла погодитися з гадкою, що вона тут, а не в келії. Взагалі переживання двох останніх ночей були для неї, ніби глава з якогось фантастичного роману. Жар, котрий чимраз сильніше відчувала в тілі, ще більше відсував дійсність в країну уяви.

Невже ж це правда? Мотря в Бахмачі, у гетьмана? Що скаже мати? Весь двір догори ногами переверне, пекло батькові зробить!

Тітка Лідія, старенька жінка, з добрим, ласкавим обличчям і з живими, всміхненими очима, принесла вина заспокоювала Мотрю. "Ох, яка гарна. Боже мій, яка гарна панночка!" — приговорювала.

— Пий, дитино моя, пий, пташечко! Вирвали тебе, біди з рідного теплого гніздечка. Моя ти!

Видно, не дуже противилася тій незвичайній любовній пригоді. Може, подібні затямила, а може, й сама переживала за молодих літ. Чого то не бувало на нашій Україні!

Войнаровський не виходив, щоб не бентежити Мотрю. Розумів, що їй нелегко переживати таку хвилину.

Мотря сиділа мовчки. Хотіла говорити, чула, що мовчанка дивно якось виглядає, та не могла знайти слів. Не могла зібрати гадок, бо проганяли їх і перемагали розбурхав почуття.

Бачила гетьманові очі, бачила добру усмішку тітки Лідії, і врешті спромоглася на одно питання: що робить мельник і чура? Гетьман заспокоював її, що він про все подбає. Добре, що вона щасливо заїхала до Бахмача.

— Чую, вовки за вами гнали.

— Гнали, — відповіла Мотря, присуваючися до коминка, бо дрож її проймала. Зимніше було, ніж учора, коли їхала конем. То знову гаряче робилося нараз, ніби тоді, як мати гетьманською любовницею її назвала.

Чорні їздці, замерзлий млин, вовки, Бахмач — і вона примкнула повіки... Дві ночі королевич їздив кругом озера і не міг дібратися до