Читати книгу - "Моє сторіччя"

226
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 92 93 94 ... 107
Перейти на сторінку:
людей на «Парад кохання». І хоча сенат досить стримано реагував на пропозицію організувати це дійство саме тут, побоюючись, що після нього на вулицях залишаться гори сміття, і навіть спершу мав намір заборонити його взагалі, але врешті-решт таки дозволив — звісно, любі слухачі та слухачки, ми поважаємо ваші сумніви, — провести санкціоновану ним, сенатом, демонстрацію так званих рейверів, тобто мрійників, фантазерів, цілковито обкуреної й зацикленої на музиці в стилі техно танцюючої молоді; вони зібралися тут — і ощасливили весь Берлін, це чудове, завжди відкрите до всього нового місто, «найбільшою вечіркою в світі», як називають її одні, хоча інших це й шокує, бо те, що тут відбувається ось уже кілька годин, — ви тільки послухайте! — неможливо перевершити ні за силою звуку, ні за життєрадісністю, ні за сповненим енергії прагненням миру, адже гаслом цього «карнавалу в стилі Ріо», який відбувається на Шпреє, цього разу стало «Peace on Earth». Так, любі слухачі та слухачки обох статей, насамперед ця, так старанно вбрана в різні костюми молодь, що приїхала сюди з усіх куточків світу, навіть із Австралії, — вся вона прагне миру на землі! Але водночас хоче показати всьому світові: подивіться, ми існуємо! Нас багато. Ми — інакші. Ми хочемо розважатися. Ми хочемо тільки розважатися. І ці розваги вони можуть самі собі організувати, без жодних перешкод, бо вони, як уже говорилося, інакші — не бритоголові, ліві чи праві, не народжені пізніше послідовники покоління шестидесятників, що завжди виступають лише проти чогось і практично ніколи не висловлюються за щось, і не такі, як оті добросерді, яких ми вже бачили, коли вони криками страху чи свічками намагалися зупинити війну. Ні, ця молодь дев’яностих уже геть інакша, як і їхня музика, що може здатися вам, любі слухачі та слухачки, лише хаотичним шумом і гуркотом, від якого болять вуха, бо і я сам, попри всю симпатію, змушений визнати, що це бубоніння басів, яке пливе й шумить над Курфюрстендаммом, це безжальне «бум-бум-бум — чака-чака-чака», як його ще називають — музика техно, не кожному до вподоби, але ця молодь захоплена собою та хаосом, вона хоче заглушити себе цілком — і пережити екстаз. Вона танцює до знемоги, аж пара з неї йде, обливається потом, доводить себе до виснаження, танцює на прикольно прикрашених вантажівках, причепах та винайнятих автобусах, що ледь помітно рухаються в натовпі уздовж Курфюрстендамма, і — ви тільки прислухайтесь — своїми танцями вони змушують вихлюпнутися на вулиці весь Берлін, тож мені починає бракувати слів — і я зважуюся зануритися, разом зі своїм мікрофоном, у цей стрибаючий під музику натовп, і тепер ризикну запитати особливо захоплених цим дійством рейверів:

— Що змусило тебе приїхати сюди, до Берліна?

— Бо тут суперово, так кльово просто пережити це, побачити, як нас багато…

— А ви, дівчино в рожевому?

— Бо тільки тут, на гей-параді, я врешті можу бути собою…

— А ви, юначе?

— Ясно, бо я — за мир, а мир я собі уявляю так, як те, що зараз тут відбувається…

— А ти, моя красуне у прозорому пластиковому плащику? Що тебе привело сюди?

— Мій пупок і я, ми хочемо, щоб нас побачили…

— А ви двоє, у блискучих шкіряних спідничках?

— Тут просто круто… Офігенний настрій… І можна показати всім свій прикид…

Чуєте, любі слухачі та слухачки, молоді й не дуже, жінки й чоловіки. Ключове слово звучить так: прикид! Бо ця молодь, яка хоче відірватися, ці рейвери не лише танцюють як під час епілептичного нападу, вони хочуть бути побаченими, поміченими, прийнятими, хочуть бути собою. Тому те, що вони вбирають на себе — а часто це лише білизна, — має туго облягати їхні тіла. Тож нічого дивного, що вже навіть дуже відомі дизайнери моди надихаються новими ідеями на «Параді кохання». І вже нікого не дивує, що танцівників техно відкрила для себе тютюнова індустрія, насамперед марка «Camel», і тепер вони виступатимуть у рекламі цих цигарок. І нікого тут не шокує й не дратує цей рекламний бум, бо це покоління давно та легко здружилося з капіталізмом. Вони, дев’яностники, — діти капіталізму. Він засів у їхній плоті та кістках. Вони — його ринкові продукти. Вони завжди хочуть мати все супермодерне, бути найпершими. Саме нестримне бажання за всяку ціну сягнути піку відчуттів і приводить декого з них до спроб добитися цього за допомогою екстезі, найновішого наркотика. Ось щойно один юнак у чудовому настрої сказав мені:

— Світ уже й так не врятуєш, тож треба відриватися, поки можна…

І ця «найбільша в світі вечірка», шановні слухачі та слухачки, відбувається сьогодні. Тут немає жодних революційних гасел, тільки «Peace» — зараз і назавжди, навіть якщо на Балканах, у Тузлі, Сребрениці чи ще десь стріляють і вбивають. Тому дозвольте мені завершити мій настроєвий репортаж із Курфюрстендамма поглядом у майбутнє: тут, у Берліні, це майбутнє вже настало, саме тут, де колись легендарний мер Ройтер звернувся до всіх народів світу зі словами: «Подивіться на це місто!», тут, де колись американський президент Джон Ф. Кеннеді зізнався: «І я — берлінець!», тут, у місті, що колись було розділене навпіл, а тепер знову зрослося в єдине ціле й перетворилося на вічну велетенську будову, де, випереджаючи 2000-й рік, достроково буде засновано «Берлінську республіку», — саме тут, а через рік навіть і в Тірґартені, буде дозволено танцювати в екстазі цьому поколінню, якому вже належить майбутнє, поки ми, старше покоління (дозволю собі наприкінці такий жарт), будемо прибирати сміття, що залишиться після «Параду кохання» — як це було минулого і як буде наступного року.

1 ... 92 93 94 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моє сторіччя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Моє сторіччя"