Читати книгу - "Сонячна магія"

216
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 92 93 94 ... 111
Перейти на сторінку:

— Покажи-но його ще раз, — попросив Каштелян. Коли мова йшла про жезл, у голосі магопса з’являлася повага.

Гебвін застромив руку під пальто, обережно дістав жезл. Тепер, коли вони полишили крижану піраміду, давня зброя втратила свою похмуру загадковість. Гебу здавалося, що він тримає в руках звичайний дерев’яний брусок з великою жовтогарячою сніжинкою на кінці. Ось тільки дерево мало незвичайний яскраво-жовтий колір, а по сніжинці іноді пробігали холодні іскри.

— І ти нічого не відчув, коли доторкнувся до нього?

— Ні, нічого. А що я повинен був відчути?

— Що він мав відчути! — Каштелян пирхнув. — Бачив, як мене беркицьнуло? Якби я був звичайним псом, а не магом, перетворився б на головешку. Можливо, я прийняв на себе накопичений у ньому за всі ці роки заряд? — магопес підняв передню лапу, збираючись доторкнутися до жезла, але останньої миті відсмикнув її. — Ні, сховай. Справа не в тому, що жезл розрядився. Справа в тобі.

— Але що зі мною?

— Потім зрозумієш. Краще сховай його й не діставай. Коли-небудь згодом я розповім…

Коли вони підійшли, Гагра дивився на крижану поверхню широкого озера, що розкинулося біля підніжжя гір. Оточені високою огорожею, там стояли круглі білі будиночки. Між ними сновигали малесенькі постаті, все це освітлювали ліхтарі на високих щоглах.

Із середини озера здіймалася гора зі схилами, що виблискували сріблом.

— Що це? — запитав Геб. Срібна гора була дуже висока. І незвичайної форми — внизу вужча, догори розширена, хоча вершини Геб розгледіти не міг: надто далеко вона була.

Каштелян сказав:

— Ми майже дісталися до кінцевої станції Дорогоцінної Дороги. Поруч шахта, в якій видобувають магрил, а господарюють тут гноми. А це — Голка. Її так називають, Голка. Там, у таємній печері, заховано Зубастика.

— Ти що, жив тут? — здивувався Геб. — Але ти ж казав, що прийшов сюди з Цукату…

— Правильно. Я ніколи не жив у Голці по-справжньому. Раніше її не було в цьому світі, вона з’явилася раптово, сама собою. Я хотів зрозуміти, що це. Добрався до неї та виявив, що Голка пронизана вкрапленнями магрилу. Випадково я виявив таємне місце. Воно мені сподобалося, я вирішив, що можна покинути замок і перебратися сюди. Залишив Зубастика в Голці, а коли повернувся до замку, там на мене зненацька напав Бардо Тодол. Виявилося, що він уже якийсь час перебуває тут, більше того, він сам жив на Голці, тільки я не знав про це. Він при-спав мене. А Зубастик залишився в потаємному місці, під носом у Тодола.

— Але чому ти думаєш, що він не знайшов Зубастика?

— Та тому, що в такому разі ми б із тобою зараз не розмовляли. І потім, шлях у те місце… досить незвичайний. Не всякий здогадається скористатися ним.

Нижче схилом тяглася смуга рідколісся. Чутливі вуха Гаргантюа ворухнулися — вловили приглушені звуки, що долинули з-за дерев.

На схилі росли вічнозелені дерева невідомої Гебвіну породи з довгими м’якими голками замість листя, але на ялини не схожі. Може, то були якісь карликові гірські сосни.

Мандрівники поминули рідколісся й опинилися біля кам’яного вигину. Під ним простягнулася невелика ущелина, точніше, дуже широка тріщина, що розсікала схил. Унизу переморгувалися вогні ліхтарів, що освітлювали озерну станцію, але тут стояв півморок. Лише тьмяні червоні відблиски, що проникали з глибини ущелини, звивалися на снігу в примарному танку.

— Тс-с! — Гагра приклав палець до губів і з’їхав зі схилу.

Вітер не задував сюди. Крокуючи напрочуд безгучно, ельф рушив уперед. Звуки стали виразніші, тепер можна було розрізнити, що вони складаються з глухих ритмічних ударів — туммм… туммм… тумммм… — голосів, що бурмочуть щось незрозуміле, й тріску гілок. Сніг під ногами придбав брудно-коричневого кольору і стало зрозуміло, що недавно тут ходила безліч ніг.

Ущелина круто повернула вбік, Гагра зупинився й виглянув. Геб навшпиньки підійшов ближче, протиснувся між ельфом і кам’яним укосом.

За поворотом схилу, що поріс карликовими деревами, ущелина ширшала, закруглювалися, утворювала невеличку затишну низину. Тут горіли вогнища, світло їхнє вихоплювало з пітьми намети зі шкур, тварин незрозумілої породи, які лежали в снігу, замотані в хутра постаті. Хтось сидів з підібганими ногами, інші, судячи з голосів, що долинали звідти, розташувався всередині наметів, а ще інші танцювали довкола довгої тички, що стирчала посеред галявини. До тички, оточеної купами гілля, було прив’язано карлика. Віддалік присіли навпочіпки музики, що били в барабани довгими ціпками з круглими набалдашниками.

— Ельфи? — прошепотів Геб.

З-за наметів вийшов ельф, такий само огрядний, як і Гаргантюа, й повільно рушив поміж танцюристами. Ті втягли його до свого танцю, почали рухатися, притупуючи та присідаючи, довкола нього. За вбрання цьому ельфові слугували хутряні штани, такі самі шапка та жилетка, що залишала оголеними пухкі руки. У носі висіло кільце, з мочки вуха стирчала тонка кісточка, обличчя прикрашали мазки червоної фарби.

— У-даа… бу-даа… гу-даа… — лунало з усіх боків.

У лівій руці вождь тримав довгий запалений смолоскип. Він зупинився біля тички, між двох купок гілля. Зв’язаний чоловічок, який, зважаючи на все, досі не виявляв надто великого інтересу до того, що відбувалося, підвів голову й глянув на

1 ... 92 93 94 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонячна магія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сонячна магія"