Читати книгу - "Сліди на піску"

19 липня «Ломоносов» віддав швартови в Архангельську, а 8 серпня зимівники побачили в далині засніжені бані гір – окраєць Землі Франца-Йосифа.

На архіпелазі закінчувалось полярне літо. У насурмонене небо впиваються гострими вершинами базальтові кручі – житло північного птаства. На вершинах скель гніздяться буревісники, нижче каркають кайри, пищать майовки, клекочуть бургомістри, у підніжжях скель метушаться схожі на горобців люрики. А в оазах серед льодів цвітуть полярні маки з жовтими й білими голівками, голубі незабудки, малинові ломикамені, великоголові ромашки, криваві рододендрони, оленячий мох та карликова берізка. Літо згасає, незабаром настане безконечна ніч із буревіями й пургою.

У кінці жовтня чайки відлітають на південь, а з півночі перемандровують до Баренцового моря гігантські білуги, які сопуть, ніби потяги під критим вокзалом. Відлетіли білі куріпки, зайшло сонце на цілих чотири місяці. Та над північним обрієм ще довго стоятимуть жовто-зелено-голубі присмерки, а потім западе глуха ніч, крізь яку чутно буде, як у далині океану ламається крига – ніби хтось там у безвістях зітхає крізь сон. Місяць непорушно зависне на горизонті, а на небі вряди-годи спалахуватиме німа пожежа – сполохи полярного сяйва.

Наводжу цей опис не тільки з пізнавальною метою. Він живцем узятий із книги «14 місяців…» – такий наскрізний художний стиль спогадів Михайла Іваничука, які заслуговують на перевидання.

Можна б переказати чимало цікавих епізодів з книжки: полювання на білих ведмедів, неймовірно складний процес запрягання собак у нарти, майстерний опис полярного сяйва, проте одного епізоду таки не помину.

На Новий 1932 рік сталося майже неймовірне. Радист Михайло Боровський, який чергував у радіорубці, з нудьги вибив ключем радіовиклик «Усім, усім!», і на той сигнал відізвався Південний полюс:

«Сьогодні у нас літній день, лише два градуси морозу, нас тут сорок дві особи, й ми гріємося на сонці…

Начальник антарктичної експедиції адмірал Рішард Берд».

На той час такий зв’язок здавався фантастикою. Та, мабуть, саме тоді запало в душу М. Іваничука невтримне бажання податися в експедицію в Антарктиду…

З наближенням весни М. Іваничук вирушив на собачих упряжках Австрійською протокою до Землі Вільчека, за яку не ступала людська нога. Але про це краще розповість лист директора Музею Арктики й Антарктики М. Г. Ягодіцина, надісланий мені в серпні 1987 року (подаю його у своєму перекладі українською мовою).

«Шановний Романе Івановичу!

На питання, які Вас цікавлять, Музей може повідомити таке.

8 серпня 1931 року пароплав «Ломоносов» прибув у бухту Тиху на острові Гукер з третьою зміною зимівників.

У зимовий період зимівники на чолі з М. Іваничуком готувалися до санної експедиції за маршрутом Земля Вільчека – о. Греєм-Бел.

10 квітня 1932 року на двох нартах з бухти Тихої на Землю Вільчека вийшла партія в складі геоморфолога М. Іваничука, метероолога К. Теплоухова й механіка В. Семенова й попрямувала до островів Альджер і Хейса… 18 квітня за двадцять кілометрів на північний схід від острова Хейса в Австрійській протоці М. Іваничук відкрив чотири острови не позначені раніше на мапі.

20 квітня М. Іваничук зі своїми супутниками дійшов до мису Геллер на Землі Вільчека. 29 квітня партія повернулася в бухту Тиху, пройшовши назагал 430 кілометрів.

Наведені відомості взято з бюлетенів Арктичного інституту № 3, 1931 р. і №№ 1, 2, 3, 4, 5, 1932.

На жаль, особистого архіву Р. Л. Самойловича Музей не має, вчений став жертвою сваволі культу особи. Загинув 1940 року, реабілітований після XX з’їзду КПРС.

Директор Музею М. Г. Ягодіцин».

…Дивні парадокси дарує нам історія! Два велетенські континенти на Західній півкулі названо ім’ям не Христофора Колумба, а вискочки Амеріго Веспуччі, який, на думку деяких учених, навіть не бачив Нового Світу. Невидимі промені, відкриті українським електрофізиком Іваном Пулюєм, названо рентгенівськими. Найпівнічніший європейський архіпелаг названий не прізвищем відважного австрійця, який 1873 року залишив тут затиснуте льодами судно «Тагеттоф» і чудом добрався з командою на Велику землю, а ім’ям бездарного цісаря, який за смерть свого сина Фердинанда пролив море крові й безславно зник зі світу разом зі своєю клаптиковою імперією…

Та не слава, а жага наукових відкриттів вела людей пізнавати невідоме. 1893 року Фрітьоф Нансен на шхуні «Фрам» вирушив до Північного полюса, застряг у льодах і був урятований англійською експедицією на п’ятисотий день переходу. 1913 року біля берегів Таймиру загинув разом із своєю дружиною Володимир Русанов. Перший підкорювач Південного полюса Рауль Амудсен 1926 року перелетів на дирижаблі «Норвегія» із Шпіцбергена через Північний полюс до Аляски, а двома роками пізніше загинув у пошуках експедиції Умберто Нобіле. 1928 року Рудольф Самойлович на криголамі «Красін» врятував експедицію Нобіле, в 1940 році був засуджений чекістською «трійкою» до розстрілу. Імена цих мужів ніде не позначені в топоніміці.

Михайло Іваничук відкрив чотири невідомі острови біля Землі Франца-Йосифа, завбачливо назвавши їх Комсомольськими, проте був знищений державою, для якої працював…