Читати книгу - "Книга забуття"

— Якщо війна — батько, то справа обмежується коротким коїтусом (що символізує задоволення), а якщо — мати, то довгою вагітністю і т. д., і т. п.

— Ніяких і т. д., і т. п. Це неповага…

Міка все ще тримає піднятою руку. Я теж здіймаю правицю, просячи слова.

— Я тільки хотів сказати, що не приймаю цю сентенцію. Війна — це не батько й не мати всього. Війна — це здохлий осел на дорозі…

— Ха-ха-ха! — сміється Міка.

— Ну, хіба що, — примирливо каже Дайта і продовжує свій шлях з ванної до кухні (а може, й навпаки).

Це ж треба, щоб на рівному місці так голова замакітрилася!

— Про що ти хотів запитати? — звертаюся до сина.

Він корчить збентежену міну й знизує плечима.

― Забув. Хіба з вами запам’ятаєш! — нарікає, але одразу пожвавлюється: — А, згадав! Але я вже не буду запитувати, я сам скажу…

Дивиться на мене, очікуючи дозволу.

(Це не ми так дитину затуркали. Це результат шкільної дисципліни).

Продовжує:

— Сваритися добре, коли ти — тато або директор школи, або міліціонер, а коли ти — звичайний хлопчик без револьвера й гранати, нічого доброго від сварок не чекай.

— Якщо проблема тільки у відсутності револьвера й гранати…

— Та ні, це так, — недбалий жест, — до слова прийшлося.

— Чуєте! До слова йому граната прийшлася! Правильно вас бабуся роззброює! — Дайта лише промайнула в проймі дверей; літак, що скидає бомби також не зупиняється. — Зайнялися б чимось мирним.

Ми з Мікою перезираємося.

— Сваритися немає смислу, — кажу я.

— Для нас — це точно, — погоджується син.

Ще не встигли ми скласти зброю, як Дайта промчала повз двері в протилежному напрямку.

— Ви можете зайнятися чимось мирним?

Ми з Мікою знову перезираємося.

— Залюбки, — на повен голос кажу я. — Ми ж не самодержці якісь.

«Самодержець не повинен мати ні інших помислів, ні інших клопотів, ні іншої справи, окрім війни, воєнних установлень і воєнної науки, оскільки війна є єдиним обов’язком, який правитель не може передоручити іншому», — писав Макіавеллі в своєму знаменитому трактаті.

А пошепки цікавлюся в Міки:

— Ти не в курсі, чого це наша мама на такій небезпечно високій швидкості пересувається (щоб не сказати — ганяє) по квартирі? Та ще й так войовниче закликає нас до миру. Може, ми чогось не знаємо?

— Не знаю, — так само пошепки відповідає Міка. Визирає в коридор. — Начебто нічого не горить. І водою не заливає. — Повертається, все ще притишуючи голос, розважливо каже: — Піди трохи попрацюй, а я поки від школи відпочину, у мене ж канікули.

Справді, пора розбігатися, поки Дайта нас тут до решти не закидала напалмом непринадних слів.

У коридорі зупиняюся біля книжкової полиці. Це книжкова стіна. Дві стіни. Від підлоги до стелі. Книжковий коридор. Проводжу кінчиками пальців по корінцях. Пробігаю очима по назвах та авторах. Ось він — уран для мого внутрішнього ядерного реактора. Ось воно — паливо для мого роману.

Шарль де Голль «На вістрі шпаги».

Здається, генерал написав цю книжку ще під час Другої світової. Ще будучи полковником.

«За самою суттю речей, військовий дух, мистецтво солдатів і їхня звитяга є невід’ємною частиною капіталу людства. Ми знаходимо їх убудованими в усі періоди історії настільки, що вони є її вираженням. Урешті-решт, чи можливо зрозуміти Давню Грецію без битви при Саламині, Рим без легіонів, християнство без меча, а іслам без шаблі… І ще: це самозречення окремих людей задля багатьох, це прославлене страждання, на якому базується кожна армія, якнайбільше відповідає нашим естетичним і моральним уявленням. Найвеличніші філософські та релігійні доктрини не знайшли іншого ідеалу».

— І це правда? — запитує Дайта; у руці в неї виблискує сталлю ополоник — тримає вона його з таким виглядом, наче збирається схрестити із клинком шпаги.

— Правда, що не знайшли іншого ідеалу? — перепитую. — Схоже на те. Але не забувай, що це писав генерал. Це думка військового.

— А яка ж думка філософів?

Шкребу неголену щоку і, мабуть, корчу при цьому таку саму гримасу, які вміє корчити Міка.

— Ну-у, якщо говорити про те, як вони оцінюють війну, то, наприклад, Артур Шопенгауер у такому разі посилається на Вольтера, який говорив, що в усіх війнах ідеться лише про грабунок. А від себе додав: «І німці повинні погодитися з цими словами». Але німці не погоджувалися. Принаймні Кант, який вважав, що війна — знаряддя прогресу.

― Якась куца філософія, — зауважує Дайта. — Я тут варення зварила, збираюся по слоїках розливати, — хочете скуштувати?

— Чому ж куца? — не погоджуюся я.

— А з чого варення? — запитує зі своєї кімнати Міка.

― З абрикосів.

— Я хочу. Тільки мені сюди принеси.

— Ну, ні! Немає мені коли з варенням носитися! — І до мене: — Таких премудростей про війну та німців будь-який сільський дядько під час перекуру може наговорити — встигай тільки записувати.

— Тоді — я не хочу. Почекаю до зими, — вирішує Міка. — Цукру більше поклади, щоб не скисло.

Дістаю з полиці книжечку Марка Аврелія «Наодинці з собою». Шукаю позначку.

«Лицедійство, війна, тривога, ціпеніння, рабство — все це щодня затирає ті священні засади, які ти собі уявляєш і береш за товаришів, коли пізнаєш природу. Так маємо на все дивитися і так усе чинити, щоб лагодити — поточне, умоглядне — здійснювати; а здобуту через пізнання всіх речей упевненість — берегти укритою, але не прихованою».

— Хіба не вишукано сказано? Зверни увагу, в який ряд поставлено війну… Щоправда, Марк Аврелій філософствував не більше, як на півставки, а може, й на чверть. Головним його заняттям було імператорство.

— Навіть занадто вишукано, — знову невдоволена