Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

Навіщо вони хотіли вбити Уна і жінок-вовчиць?

У гучному голосі уламра бриніла журба. Вогневики мовчки дослухалися до його слів. Ворожий вождь на мить майнув між брилами і подав гасло до атаки, але Ун показав йому пращу і сказав:

— Син Тура дужчий за вождя дхолів! Він бігає швидше за нього і вміє вражати ворогів на відстані!

Нагорі на майданчику почулися звитяжні крики жінок. Вони спостерігали з майданчика за всім перебігом бою, бачили чудову появу царя звірів, та їхні прості серця були сповнені забобонного захвату.

Перша спустилася Джея, потім Ушр і всі інші жінки. Одна вовчиця залишилася охороняти печеру і глядіти дітей.

Жінки зібралися круг велетня уламра і з похмурою ненавистю дивилися на кам’яну огорожу. Вони пригадували перенесені страждання, загибель своїх сестер і кляли ворогів. Вогневики мовчали, але, сповнені відчайдушної рішимості, тримали напоготові рогатини.

Позиція їх була неприступна, і якби не Ун, вороги і зараз би зберігали перевагу в силі. Жодна жінка, окрім Ушр, не могла змагатися з найслабкішим ворогом. Вовчиці добре розуміли це і, хоч їх душила злоба, не підходили близько до ворожого притулку.

Зібравшись довкола пригаслого багаття дхолів, жінки заходилися кидати в нього сухостій, паліччя, хмиз. Огонь розгорівся з новою силою, осяявши савану. Деякі жінки почали кричати:

— Дхолі не сміють прийняти бій! Вони помруть з голоду й спраги!

Час минав. Нічні сузір’я піднімалися від сходу до зеніту або схилялися до заходу. Неспокій і нетерпіння помалу охопили жінок. Обложені знову почали здаватися їм небезпечними. Вони боялися якоїсь вихватки з боку вогневиків. Жодна жінка не могла заснути. Навіть Ун і Зур погодилися викликати ворогів на бій. Ва твердив:

— Треба викурити дхолів з притулку!

Він повторював ці слова доти, доки йому не сяйнув здогад:

— Дхолі не можуть устояти проти вогню! Ун, Зур і жінки закидають ворогів головешками!

Уламр аж скрикнув з захвату, і друзі заходилися обстругувати гілки, щоб запалити їх з одного краю. Потім вони покликали жінок, і Зур розтлумачив їм свою затію. Всі похапали головешки і порвалися до притулку.

Вогненний дощ звалився на дхолів. Задихаючись від ядучого диму, потерпаючи від опіків, вони пробували залишатися на місці, але страх і злість були дужчі за обач-і ність. Та так вони могли й загинути без бою.

На одній брилі виросла кремезна постать вождя. З хрипким криком кинувся він уперед, за ним шестеро вцілілих воїнів.

За Уновою командою жінки відступили. Два дротики просвистіли в повітрі, і двоє ворожих воїнів без духу звалились додолу. З решти п’яти четверо поривалися до жінок і Зура, п’ятий кинувся на У на, котрий тримався осторонь. Син Тура кинув ще один дротик, але тільки черкнув по плечу ворога. Потім, випроставшись, почав чекати. Він легко міг піти, залишивши супротивника далеко позаду, але він волів битися.

Той, хто наближався до нього, був вождем дхолів, кремезний, плечистий, головатий. Він ішов просто на уламра, тримаючи напереваги свою довгу рогатину.

Кий і рогатина зустрілися, рогатина похитнулася і знову блискавично ринула вперед. Груди Унові почервонила кров, але довбешка, опустившись і собі, змусила хряснути Пасивний череп. Впустивши списа, вождь упав навколішки в покірній позі переможеного хижака; Ун знову звів кий, але не опустив його. Дивна огида до вбивства та великодушність до переможених, яка була властива лише йому і Нао, охопила його. Оддалеки дві жінки лежали без руху на землі. Але дротики Зура і ратища вовчиць зробили своє діло: троє дхолів валялося на траві з випущеними кишками, і жінки, повні люті, добивали їх. Четвертий, наймолодший, очамрівши з жаху, побіг просто на Уна. Опинившись перед його здоровенною довбнею, хлопець відчув, як коліна йому підгинаються, і впав, розпростершись, до ніг сина Тура. Жінки підбігли, щоб прикінчити його, але уламр, простягнувши руку вперед, владно гукнув:

— Його життя належить Унові!

Жінки зупинилися. Злоба спотворила їхні обличчя. Але, почувши зойки тих, хто поліг ігри першій сутичці, подалися добивати їх. Ун понуро прислухався до лютих криків і жалібних зойків, радіючи в душі, що Джея не пішла за своїми подругами.

Розділ четвертий
РІДНЕ ПЛЕМ’Я

Ун, Зур і жінки-вовчиці прожили цілий місяць у базальтовій вечері. Тільки одна жінка померла від ран, решта поволі одужувала. Унова рана не була небезпечна. Спекавшись вогневиків, вони стали повними господарями савани, джунглів і річки. Присутність печерного лева змушувала всіх інших хижаків триматися далі від базальтового кряжа.

Отже, життя тепер було легке й привільне. Пройшовши крізь випробування й небезпеки, Ун і Зур тішилися тепер спокоєм. Зур особливо любив ці тихі погідні дні, коли образи і події довгою низкою пропливають у пам’яті. До нього знову вернулася звичка до самозаглиблення, успадкована від загиблих одноплемінників. Проте іноді він прокидався з цього блаженного сну, щоб вигадувати якісь нові пастки на тварин або йти збирати їстівні корінці.

Ун не міг довго сидіти на одному місці, весь у полоні своїх суперечливих інстинктів і прагнень. Він ніяк не міг намилуватися красою Джеї, гнучкими лініями її молодого тіла, густою хвилею її блискучого волосся і мінливим сяйвом її темних очей. Щодня вона, здавалося, обновлялася, як обновляються ранки над річкою, як обновляються квітки у савані. А все ж іноді молодий уламр ледве стримував себе. В такі хвилини він нічим не відрізнявся від інших чоловіків. Він кляв себе за цю хвилинну слабість. Ніжність у його душі поступалася місцем войовничості й агресивності. І він мимоволі шукав поглядом Ушр, щоб попросити її вчинити за племінним звичаєм: