Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

цей звичай вимагав кинути дівчину на землю і розсікти її груди гострим кремінцем.

Жінки відчували себе зовсім щасливими. Після всіх лих, що дісталися їм, вони не хотіли іншого життя і не думали більше про незалежність і свободу, ніби вручивши свою долю в руки велетня уламра. Вони не заперечували навіть, коли Ун ухвалив відпустити на волю двох бранців. Син Тура сам провів дхолів до місця злиття річки з її притокою.

Краса Джеї з кожним днем полонила все дужче молодого уламра. Не раз син Тура ладен був звернутися до Ушр з проханням виконати дану йому обіцянку, але незрозуміла несміливість утримувала його.

До пори дощів залишалося не більше п’яти тижнів. Ун усе частіше думав про рідний табір, про могутнього Нао, переможця кзамів і рудих карликів, і волоханя Агу, про вечірнє багаття, круг якого збиралося все плем’я уламрів, і про своїх суворих родаків, яких він, одначе, недолюблював за жорстокість.

Якось уранці він сказав Ушр:

— Ун і Зур вертаються до уламрів. Жінки повинні йти за ними й оселитися в печері неподалік від гір. Коли мине холодна нора, уламри прийдуть у ці краї. Вони будуть спільниками вовчиць.

Ушр та її подруги відчули, що життєві незгоди знову насуваються на них. Розмова відбувалася на рівнині, біля річкового берега. Жінки оточили уламра, наймолодші заплакали. Джея підхопилася з місця. Вона важко дихала, великі очі налилися слізьми. Ун, схвильований, якийсь час мовчки дивився на неї, потім, різко обернувшись, удався до жінки-вождя:

— Ушр обіцяла, що Джея буде дружиною Унові. Джея згодна! — І голосом, тремтячим від хвилювання, додав: — Віддай мені Джею за жінку!

Ушр помовчала, потім схопила дівчину за коси, кинула на землю і гострим кременем провела по її грудях довгу подряпину від плеча до плеча. Бризнула кров, і Ушр, омочивши нею Унові губи, вимовила священні слова предків, які робили чоловіка й жінку подружжям.

Назавтра загін вирушив у дорогу. Ун і Зур журно покидали свого спільника — печерного лева. Така зручна й безпечна печера, і ось тепер її доводиться покидати. А спілку з таким могутнім звіром Зур вважав справою своїх рук. Ніщо не прив’язувало ва до уламрів. Він був чужим серед них, і молоді воїни зневажали його за слабість.

Вони минули місце, де руді леви тікали зі страху перед слонами, пройшли гранітний масив, біля якого махайрод розшарпав носорога, а Ун убив махайрода, і нарешті опинилися біля обніжжя високої скелястої відноги, яка відходила від гірського пасма і далеко вдавалася в савану.

Тут вони відкрили річку й дивного рудого звіра, що водилися в ті часи, коли печерного лева, предка левів і тигрів, ще не існувало на світі. Тут у підгір’ї знайшли простору й зручну печеру, щоб провести у ній сезон довгих дощів. Потім вони допомогли Унові й Зурові знайти дорогу в гори.

Прощання було важке. Жінки мовчали, пригнічені горем. Вони думали про те, що більше не відчуватимуть поряд з собою ту могутню й добру силу, котра врятувала і визволила їх від людей-дхолів. Віднині вони знову будуть самі в ворожому світі, сповненому випробувань і небезпек.

Мандрівці побралися вгору. З грудей вовчиць вихопився схожий на ридання стогін. Ун, обернувшись, гукнув:

— Ми вернемося на береги великої річки.

Сам він ішов з важким серцем. Землі, які він покидав, таїли багато небезпек і несподіванок, але він вийшов переможцем у битвах з ворожими племенами і хижими звірами. Ті мусили скоритися перед його силою. Молодий велетень вів з собою Джею. Для Зура не було іншої мрії, ніж знову вернутися до скелястого пасма.

Збігло чимало днів. Ун, Зур і Джея йшли крутими плаями, піднімаючись усе вище й вище. Ун поспішав. Йому так кортіло побачити свій рідний табір! З кожним кроком, що наближав його до уламрів, на серці йому веселішало.

І ось настав день, коли вони нарешті впізнали ущелину з вузькими стінами, через яку вони вийшли колись із надр гори. Пройшовши її, мандрівці опинилися в підземній печері, перед розколиною, що утворилася після землетрусу. За час їхньої відсутності вона поширшала, і всі троє легко пробралися крізь неї. Потім потяглися підземні коридори, де лунко дзвенів гомін річкових струменів. Переночувавши на березі підземного потоку, мандрівники через два дні досягай тих місць, де Ун і Зур майже рік тому залишили уламрів.

День хилився до вечора. Під крутим горбом у затінку величезного порфірового стрімчака жінки уламрів складали в купу сухе гілля і хмиз для багаття, яке Нао потім мав запалити. Дозорці зчинили тривогу, і Ун постав перед сином Леопарда. Запала довга мовчанка. Жінки недоброзичливо глипали на Джею.

Нарешті Нао озвався.

— Уже скоро рік, як ви покинули табір, — сказав він суворо.

— Ми пройшли крізь гору і відкрили нові багаті землі для полювання, — відповів Ун.

Обличчя Нао осяялося радісною усмішкою. Він згадав суворий час своєї юності, коли він разом з Намом і Гавом так само вирушив у далеку й небезпечну дорогу, щоб добути вогонь для уламрів. Знов пережив у думках сутичку з сірим ведмедем і тигрицею, утечу від людожерів кзамів, спілку з ватажком мамонтів, підступність рудих карликів і мудрість ва, ліс синьолюдків, напад печерного ведмедя і страшну зустріч з волоханем Агу та його братами. Він приніс з собою вогонь разом з секретом добувати його з допомогою кременів, вивіданим у безплічків.

— Розповідай! — сказав він, схвильований спогадами. — Нао слухає сина Тура.

Вождь запалив багаття, вмостився біля нього і приготувався слухати сина. Душа шукача пригод поступово пробуджувалася в ньому. Розповідь про рудого звіра здивувала його, але він обурився, коли Ун сказав, що слони вищі й дужчі за мамонтів.

— Нема тварин, рівних зростом і силою мамонтам, з якими Нао