Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

Копинського, переведений по смерти Іова Борецького. Хотіли мати такого митрополита, чия б кандидатура була затверджена новим королем. Копинський був відомий з свого москвофільства. І такий кандидат знайшовся в особі княжича Петра Могили (1596-1647), сина молдавського господаря; це був чоловік европейської освіти, він покінчив свої студії в Парижу, служив якийсь час в польськім війську, брав участь в Хотинській кампанії, потім постригся в монахи і в даний час займав важну в православних кругах посаду архімандрита Київо-Печерського монастиря. З великою урочистістю було переведено його вибір у Львові весною 1633 р. Затверджений королем, Петро Могила в липні того ж року з тріюмфом вїхав до Київа, хоч тут перед тим довелося силою скидати старого Ісаію Копинського й замкнути його до монастиря. Майже одночасно було визначено на Перемишль єпіскопа Гулевича, українського шляхтича з Волині. Він збройною силою одбив єпіскопські маєтності в уніятів. Це викликало скандал і мало своїм наслідком те, що перемишську єпархію поділено на дві: православну й уніятську.

Православна сторона не дурно тішилась з вибору Петра Могили і, коли в його честь писалися й видавалися оди й панегірики, то це мало своє повне оправдання; в особі Могили православна церква знайшла собі видатного провідника, який сполучав щасливо в своїй особі всі дані, потрібні в тодішніх обставинах. Належачи до вищих кругів аристократії й маючи великі звязки, Могила при тім був матеріяльно незалежний і свої значні засоби обертав виключно на цілі культурно-релігійні. Маючи авторитет і признання з боку вищих чинників у державі, він користувався свободою рухів, якої не мали його попередники; людина широко освічена, розумна й енергійна, він віддався інтересам православної церкви з усією силою свого палкого, часом нестриманого темпераменту. Це був справжній вождь, свідомий своїх цілей. Він подбав передовсім про те, щоб створити під православною митрополією тверду матеріяльну базу, щоб мати змогу вільно переводити свої широкі плани. Він постарався зосередити в руках митрополії величезні земельні багатства, які належали київським монастирям. Це дало йому змогу розвинути широку культурно-просвітну діяльність.

Могила звернув увагу на скріплення дисципліни серед духовенства й взагалі на упорядкування церковного життя. Він сам пильно стежив за життям і працею духовенства, завів особливих митрополичих намісників, які повинні були доглядати за порядком в митрополії. Для розсліду й суду над прогріхами духовних осіб було заведено особливий духовний суд, так звану консисторію.

Петро Могила багато зробив для обновлення київських святинь. Він реставрував св. Софію, яка вже зовсім хилилася до упадку, реставрував Михайловський Видубецький храм, церкви Трьохсвятительську й Спаса на Берестові; на місці руїн Десятинної церкви поставив невеличку нову.

Але особливо високі заслуги Могили були на полі культурно-просвітнім. Передовсім він зреформував братську школу в колегію по типу західньо-европейських високих шкіл, з наукою на латинській і на грецькій мові; пізніш вона дістала назву Академії. Яко філії київської колегії, було заложено латинські колегії у Винниці на Поділлі й у Кременці на Волині. Було видано цілий ряд підручників, богословських творів, серед них монументальне визнання віри — катехізис, ухвалений на церковнім соборі у Київі 1640 р. Цей катехізис був прийнятий в цілім православнім світі, і він уживається в православній церкві й досі. Його теологічне значіння видко хоча б з того, що недавно в 1927 році, на кошти римської курії появився в Римі латинський переклад цього катехізису. Видано було в 1635 р. (польською мовою) Печерський Патерик. Київська друкарня була поширена, й її накладом почали виходити церковні книги, які розходились по всіх православних землях. Біля колегії згромадився ряд видатних теологів і вчених, а з поміж її вихованців ще за життя Могили виступили на церковно-громадську арену талановиті діячі. Ближчими співробітниками Могили на культурнім і національнім полі були: Сильвестр Косів, Афанасій Кальнофійський, Ісаія Козловський. якому київський собор 1640 р. дав титул доктора богословія за його великі заслуги коло зложення катехізису; Йосип Горбацький, Оксентій Старушич. З вихованців Могили треба зазначити Лазаря Барановича, Антона Радивиловського, Інокентія Гізеля. В діяльності Петра Могили був одначе один слабий бік, який мав свої далекосяглі наслідки: Могила, сам з походження волох (румун) і людина польської культури, був великим ревнителем православної церкви, але він не був українським патріотом: йому ходило про піддержання православної віри, а не української народности. Основою науки в його школах була латинська мова; свої власні твори він друкував або по польськи, або по грецьки. Не тільки народня українська мова не знайшла собі ніякого місця в усій цій культурній продукції, але навіть і мова церковно-славянська відступала на другий план супроти латині. Це осудило київську колегію на певну одірваність од живої народньої стихії, робило її науку доступною лиш для певного кола вибраних людей. Та проте в своїм часі діяльність Петра Могили у високій мірі прислужилась і національній українській справі тим, що поставила православну церкву — тодішній прапор народности, на такий рівень, що вона могла успішно оборонятись од римо-католицького натиску. А це й було головним завданням часу.

В усьому цьому широкому культурному рухові українська козаччина по самій тодішній своїй суті не брала майже ніякої участи. Петро Могила й ті круги, що стояли біля нього, як знаємо, займали абсолютно лояльне становище супроти польської держави. Козацькі ексцеси, самовільства, а тим більше повстання зовсім не були їм симпатичні — противно: в їх очах козаки, поскільки вони повставали проти уряду, являлись так само бунтівниками й «ребелізантами», як і в очах польського правительства. Переведення широких культурно-релігійних планів, які складали програму діяльности Петра Могили вимагало передовсім спокою.

*

Перші роки «Могилянської ери» козаччина заховувалась спокійно й лояльно. Як для православного населення взагалі вибір Володислава означав початок внутрішнього замирення й заспокоєння, так для козаків спеціяльно вступ на трон войовничого, лицарського короля означав, що настає активна військова політика: значить, козаки будуть потрібні для польської держави. В найближчій перспективі стояли дві війни: одна московська, щоб здобути московську корону, друга шведська, щоб здобути корону шведську. До обох тих корон Володислав мав умотивовані претензії: в Москві він колись був вибраний самими москвинами, а до шведської корони він мав право, як член фамілії Ваза. Московська кампанія розпочалась уже в 1633 р., і козаки брали найживішу участь в усіх головних операціях. Вони оперували на Сіверщині під командою Єремії Вишневецького й Адама Кисіля. В 1634 р. цілий корпус в 20.000 козаків під проводом гетьмана Тимоша Орендаренка прийшов під Смоленськ на поміч королівській армії. Тут козаки відіграли дуже важливу ролю, бо в короля було всього 9.000 війська. В той час як