Читати книгу - "Не дуже владний бос для залізної леді, Анна Шторм"

50.1 Тихін

Попрощавшись, Тихін вийшов з кабінету й попрямував на вулицю. Єдине, що він зараз розумів, так це те – що нічого не розумів. Він готовий був до звільнення, або в кращому випадку – роботу в патрульці, а тут задоволений шеф та ще й підвищення. 

Зупинишись, Маєвський сперся спиною на прохолодну стіну відділку. Так дихалось легше. І думалось теж, хоч думки й блукали, як перелякане стадо овець без пастуха. 

 – Тихоняка! – Воровських опинився поруч і дістав з кишені… сигару з золотих запасів тестя в кабінеті. 

– Нічого собі! Жити набридло? – кивнув на неї Тихін. 

– Вже можна… – загадково відповів друг.

– Сашко! Ти мене лякаєш! Може хоч щось з-біса поясниш? 

– Не знаю навіть з чого почати… – смачно затягнувся темним густим димом і, звісно, ж закашлявся. 

– З головного почни! Що щойно за чортівня була?! 

– Тебе підвищили за гарно виконане завдання. 

– Я його провалив з таким тріском, що ледь вуха заклало!

– Ні, ти розплутав клубок, знайшов виконавців і самого Вітренка пов'язав. Хіба цього мало? 

– Це ти вийшов на його людину, а не я!

– І що? Вхідні дані я отримав від тебе. 

– Підвищити мали тебе! – не заспокоювався Тихін. – Я зараз піду й скажу Миколайовичу, що…

– Він мене не підвищить. 

– Це ж чого? 

– Бо в мене рапорт на звільнення підписаний. 

– Що?? – Тихін зрозумів, що недарма сперся на стіну. Так би чого доброго й впав. Занадто багато всього, як для одного дня. 

– Я звільнився. 

– Через мене? 

– Звісно! Мій коханий знайшов собі іншу… Та не дививсь ти так на мене, пуп землі! Звісно що не через тебе! 

– А чому тоді? 

– Я їду. Ми з Анею їдемо. 

– Куди? – Тихін почував себе, як старий пес, якого вперше взяли на природу. Все таке цікаве, але ж з-біса взагалі не зрозуміле! 

– В Тайланд. 

– Що??

– Тихоняка, в тебе зараз очі випадуть. Збав трохи, а то я за твоє душевне здоров'я переживаю. Короч, Анечка пішла на якісь курси. Самовдосконалення і тому подібна фігня. За кілька місяців вона там виросла і переросла всіх. І їй запропонували роль коуча.

– Кого?

– А, сорян, вчителя типу. Чи тренера. В Таї. Проживання, харчування й зарплата така, що нам двом можна жити на неї не один місяць, а три. 

– Оце так… Давно ти знав про це? 

– Тиждень. Але не точно. Тому мені підвищення, як ти собі розумієш, ні до чого. 

– Це тому ти сказав, що я…

– Ну а чому б і ні? Мені то все – як мертвому припарка, а тобі – дуже до речі.

– Коли їдете?

– Через два тижні. 

– Мдаа. Все важче і важче. Голова зараз лусне, що я можу сказати. 

– Ну “дякую” скажи, чи шо? 

– Звісно дякую, друже! Ти врятував мене і не уявляєш як я…

– Та припини! Пожартував я! Не треба меня дякувати. Кращою подякою буде твоя задоволена пика. 

– Пика поки шокована, а не задоволена. А як Миколайович? 

– А йому що? Аби доня щаслива була. Навіть квитки нам купив вже. 

– Ясно…

– Ти там з Жанною швидше вирішуй! Я хочу на ваше весілля потрапити. 

– Весілля? Оце ти загнув… Я незнаю, чи пропозицію вона прийме… 

– Здурів? Ти скільки її рятував! Я можна такому відмовити? 

– Сподіваюсь, ти правий. 

Тихін дуже тепло попрощався з другом. З Сашком у них всього було, але й на допомогу одне одному завжди приходили. А вчинок Воровських зараз – то взагалі ціни не має. Навіть, зважаючи на те що, він по суті нічого не втратив…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍