Читати книгу - "Серце Дракона, Вікторія Калінгер"

Глава 29

Глава 29.

До ранку жар Мири і справді спав. Драган, який майже всю ніч не спав, пильно спостерігаючи за дружиною, та обмірковуючи все те, що почув від Мо, зараз сидів на лаві, що стояла біля хатини.

- Мира скоро прийде до тями. – Мо вийшла з хатини та простягла чоловікові горнятко із запашним відваром.

Прийнявши від жінки гарячий напій, Драган, не промовивши ні слова, зробив великий ковток.

- Що тебе хвилює? – Мо сіла біля чоловіка.

- За межами Цитаделі, я дав волю своєму гніву та на якусь коротку мить дозволив демону керувати ситуацією.

- Це все через чутки про Миру? – Жінка пильно поглянула на Імператора, який у відповідь лиш ствердно кивнув головою.

- Хлопче…

- Якщо він вийде ще раз, боюсь, що зустрічі із Мороком нам не уникнути. Він відчуває своє Серце і тягнеться до нього. Тому, наступний раз може стати останнім…

- Але ж біля тебе є Мира. Нехай її дар не розкритий і вона не пройшла обряду, та її сил достатньо для того, щоб утримати демона і не дати йому вийти.

- Так. Та я б не хотів вплутувати у все це Миру. Їй і так було не легко всі ці роки.

- Це, звісно ж благородно з твого боку. Однак, Мира була народжена Нгаруї і стримувати те зло, що сидить у тобі, із самого початку було її призначенням.

- Та як би там не було, а я б не хотів так використовувати власну дружину.

Допивши свого відвару, Драган тихо зайшов до хатини та вкотре поглянув на Миру, яка міцно спала. Після чого, подякувавши Мо, він попрощався із жінкою і вирушив до палацу. За дружину Драган міг більше не хвилюватися – Мира була у надійних руках. А от на нього, по поверненню, чекало ще багато роботи. Надто довго Імператор був відсутній у столиці. 

 Ранок видався на диво сонячним і теплим. Про нічну зливу вже нічого не нагадувало. Ніби і не було її зовсім. Прокинувшись абсолютно голою у хатині Мо, Мира на якусь мить злякалася – не могла пригадати, як саме опинилася тут. Помітивши свої речі, що були акуратно складені на лаві, дівчина похапцем почала одягатися.

- Немає жодної потреби так поспішати. – На порозі з’явилася Мо. Жінка повільно попрямувала до печі. – Твій чоловік щойно поїхав і наказав, щоб я не випускала тебе з хатини, аж поки ти не будеш повністю здоровою. Так, ніби його накази для мене щось варті. – Вона хитро посміхнулася.

Від слів Мо, руки дівчини на мить застигли на одному із ґудзиків.

- Драган був тут? – Її голос тремтів від хвилювання.

- Вчора вечері з’явився на моєму порозі із тобою непритомною на руках. Він був не на жарт наляканим, а ти вся горіла. І от скажи, що змусило тебе піти до лісу у таку зливу?!

Мо пильно поглянула на дівчину.

Спочатку Мира вагалася. Не знала, як правильно підібрати слова.

- Він повернувся. – Промовила тихо дівчина, продовжуючи тремтячими руками защіпати ґудзики.

- Ти впевнена? – І як жінка не намагалася приховати своїх емоцій, її обличчя вмить зблідло.

- Бачила його на власні очі. Вчора. У палаці. Він прибув майже одночасно із Драганом.

- Ой леле. – Мо сіла на лаву, адже від страху ноги її просто не тримали. – І що ж нам тепер робити?

- Я не знаю. – Мира приречено поглянула на жінку.

- Ти повинна сказати Драгану.

- Я намагалася. Однак, це виявилося не так вже й легко.

Мира торкнулася свого шраму, який віддавав неприємним теплом навіть через одяг. Здавалося, з поверненням найбільшого страху, її тавро стало ще важчим. Немов тягар, що змушував плечі опускатися все нижче і нижче.

- Ти можеш залишатися тут, скільки тобі потрібно. – Мо поглянула на дівчину.

- Я знаю. Та ховатися все життя це не вихід. Рано чи пізно я маю зустрітися зі своїм кошмаром та поглянути йому у вічі. До того ж, обов’язки Імператриці ніхто не відміняв. На мене чекає ще безліч справ. 

- Твої справи можуть і почекати

- Ні, Мо. Я не можу все залишити. Не маю такого права. Цитадель та й увесь Острів занадто довго страждали від правління мого батька. І тепер, коли справи почали більш-менш налагоджуватися, я не можу просто взяти і сховатися у лісі, тікаючи від власного минулого. Імператриці не пасує так чинити.

- Я за тебе хвилююся і дуже боюся, дівчинко.

Жінка підвелася із лави та підійшла до Мири.

- Я й сама неабияк боюся. – Дівчина стиснула міцно руку, яку їй подала жінка. – Та іншого виходу я поки не бачу. Замок я знаю добре. Тому, просто буду намагатися, як найдовше уникати зустрічей із ним.

- І скільки ж часу ти зможеш так тікати?

- Я не знаю, Мо… не знаю… - Мира знизала плечима.

 

Наступні дні у Цитаделі йшли своїм ходом. Спочатку, Мира поводила себе вкрай обережно, кожного разу пильно озираючись навколо та весь час намагаючись перебувати в компанії людей. Все боялася натрапити на принца Ядера. Тай зі своїм чоловіком не була готова лишатися на одинці. Адже, з голови ніяк не йшла їхня остання розмова. Дівчина просто не знала, чи зможе втримати свої, не на жарт, розхитанні емоції. Тому, поринувши з головою у справи, яких виявилося аж надто багато, Мира працювала до останнього, щоб пізно ввечері приходити до своєї кімнати вщент втомленою та просто падати на ліжко, поринаючи у глибокий сон.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍