Читати книгу - "Пробуджені фурії"

архіпелагів на Світі Гарлана, вулканічні осади забезпечили тут родючу ґрунтову основу, тож більша частина суші густо вкрита обтяженою конкуренцією суходільною флорою планети. Марсіяни, що прийшли пізніше, додали своєї колоніальної рослинності. Ще пізніше прийшли люди й зробили те саме.

У самому серці архіпелагу в своїй вічнобетонній та гартовано-скляній величі простягнувся Міллспорт. Це буйство міської інженерії, де кожен доступний стрімчак і схил утиканий шпилями, він виходить на воду широкими платформами й кілометровими мостами. Міста на Кошуті й на Новому Хоккайдо в різні часи доросли до значних розмірів і заможності, але ніщо на цій планеті не дорівняється до того мегаполіса. Дім для більш як двадцяти мільйонів людей, ворота до єдиного вікна для комерційних космічних запусків, яке залишила мережа орбітальних супутників, осередок уряду, корпоративної потужності й культури — в якому куточку Світу Гарлана не станеш, там все одно відчувається потяг, з яким Міллспорт затягує все у свій вир.

— Ненавиджу цю купу лайна, — сказала мені Марі Адо, коли ми блукали заможними вулицями Тадаїмако, шукаючи кав’ярню під назвою «У Макіти». Вони з Бразилом відклали геть свої спінальні гарячки на час рейду, і ця переміна зробила її дратівливою. — Всрана імперська тиранія, що розповзлася по всій планеті. Жодне місто не повинно мати такого впливу.

Таке бурчання було типовим — просто з підручника юного квелліста. Про Міллспорт вони говорили таке впродовж кількох століть. І вони мають рацію, звісно, але дивно, що постійне повторення навіть найочевиднішу правду робить такою дратівливою, що з нею хочеться сперечатися.

— Ти ж тут виросла, хіба ні?

— То й що? — вона зиркнула на мене. — Це значить, що він має мені подобатися?

— Мабуть, ні.

Далі йшли мовчки. Тадаїмако впорядковано гудів навколо нас, діловитіший і вихованіший за той, що його я бачив тридцять з гаком років тому. Старий портовий квартал, колись убогий і по-тихому небезпечний гральний майданчик для аристократів і корпоративної молоді, тепер виростив новий урожай фірмових магазинів і кав’ярень. Багато барів і курильних, які я пам’ятав, тепер позникали, забрані відносно легкою смертю, інших переробили на болюче імажиністичні версії їх самих. Кожен фасад на цій вулиці блищав на сонці свіжою фарбою й антибактеріальним лаком, а брук під ногами був бездоганно чистий. Навіть запах моря за кілька кварталів уже здавався стерилізованим — у ньому не вчувався сморід гнилої трави чи злитих хімікатів, а сама пристань була забита яхтами.

Підкоряючись панівній естетиці, «У Макіти» був до писку чистим закладом, що пнувся мати сумнівний вигляд.

Майстерно закіптявлені вікна затримували більшу частину світла, а стіни всередині були прикрашені передрукованими фотографіями Виселення і квеллістськими епіграмами у характерних для робочого класу рамочках. В одному кутку містилася неминуча іконічна голограма найвеличнішої жінки, та, що зі шрамом від шрапнелі на підборідді. В музичні програмі — Діззі Чанго. Міллспортські сесії, «Трав’яна мрія».

У кабінці позаду сиділа Іса, бовтаючи в руці довгий коктейль, рівень якого вже майже опустився до жмиху на дні. Сьогодні її волосся було безжально багряне і трохи довше, ніж минулого разу. Вона зафарбувала з балончика протилежні квадранти обличчя для арлекінівського ефекту, а очі притрусила якимось голодним до гемоглобіну люмінесцентним блиском, від якого крихітні венки у білках налилися так, ніби от-от мали вибухнути. Інфопацючі гнізда й досі гордо демонструвалися на її шиї, а через одне з них вона під’єдналася до пульту, який принесла з собою. Котушка даних над кабінкою підтримувала вигадку про те, що вона була студенткою, котра підтягувала щось перед екзаменом. І якщо наша остання зустріч могла про щось свідчити, вона також розкидала охайним віялком поле для завад, які не дадуть розчути розмову в нашій кабінці тому, хто захоче її підслухати.

— Чого так довго? — спитала вона.

Я усміхнувся і присів.

— Світське запізнення, Ісо. Це Марі. Марі, Іса. То як наша справа?

Іса довгу, зневажливу хвилю обдивлялася Марі, а тоді відвернулася й висмикнула дріт з роз’єму елегантним, ретельно відпрацьованим рухом, котрий вигідно підкреслював вигин її шиї.

— Справа наша непогана. І робиться вона тихо. В мережі міллспортської поліції нічого нового, у приватних контор, яких Перші родини люблять залучати для безпеки, теж нічого. Вони не в курсі, що ви тут.

Я кивнув. Хоч як приємно чути таку новину, ми цього й чекали. До Міллспорта ми пробиралися всю першу половину тижня, розділившись на десяток окремих груп і рознісши прибуття по різних днях. Фальшиві документи, бездоганно підготовані за стандартами ретельності «Блакитних Жучків», і різноманітні транспортні засоби, від дешевих експрес-вантажників до розкішного лайнера Шафранової лінії. Люди з усієї планети стікалися до Міллспорта на гуляння з нагоди Дня Гарлана, і нам мусило дуже не пощастити, або ми мали дуже проколотися, щоб нас таки помітили.

Але знати це все одно було втішно.

— А як із безпекою на Скелях?

Іса похитала головою.

— Менше шуму, ніж від священникової дружини, що кінчає. Якби вони знали, що ви задумали, то додали б ще цілий шар додаткових захисних протоколів, а їх нема.

— Або ти їх не помітила, — сказала Марі.

Іса наділила її ще одним холодним поглядом.

— Дорогенька, що ти знаєш взагалі знаєш про інфопотоки?

— Я знаю, з якими рівнями шифрування ми маємо справу.

— Так, я теж. Скажи, як тобі здається, з чого я плачу за своє навчання?

— Я так розумію, що з дрібних крадіжок.

— Чарівно, — Іса пробігла поглядом у мій бік. — Де ти підібрав її, Таку? У мадам Мі?

— Поводься чемно, Ісо.

Вона випустила довгострадницьке підліткове зітхання.

— Гаразд, Таку. Заради тебе. Заради тебе я не видеру патли цій язикатій курві. Марі, щоб ти знала, я вечорами маю прибуткову роботу, працюючи під псевдо позаштатним кодером на безпеку корпоративних програм частіше, ніж ти даєш в горло в завулках.

Вона напружено почекала. Адо якусь хвильку дивилася в її блискучі очі, а тоді усміхнулася і трохи нахилилася вперед. Її голос не піднявся вище їдкого муркотіння.

— Послухай, тупа мала незайманко, якщо ти думаєш, що можеш затягти мене в обмін ляпасами, то ти гірко помиляєшся. І то на твоє щастя. У маловірогідному сценарії, в якому ти таки спроможешся натиснути на всі кнопки й вибісити мене аж так сильно, ти навіть не встигнеш помітити, що я ворухнулася. Тому краще повернімося до нашої справи, а тоді вже зможеш піти далі гратися в цифрових злодіїв зі своїми однокласниками й знову вдавати, ніби щось знаєш про світ.

— Ах ти ж всрана шльо…

— Ісо! — я вклав у голос трохи батога і виставив перед нею руку, коли