Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

class="p1">Для ліберальних реалістів на кшталт Реймона Арона це не було проблемою. Як і багато інших «борців “холодної війни”» європейського політичного центру, Арон відчував не більше ніж стриману прихильність до Сполучених Штатів. «Мені здається, — писав він, — що модель економіки США не підходить ані для людства, ані для Заходу». Але Арон розумів головну істину європейської післявоєнної політики: що внутрішні та зовнішні конфлікти відтепер взаємозалежні. «У наші часи, — писав він у липні 1947 року, — вибір окремих осіб і цілих народів, від якого залежить усе інше, — це глобальний вибір, навіть географічний. Ти або у світі вільних країн, або у краях, які опинилися під жорсткою владою совєтів. Відтепер кожен у Франції мусить зробити цей вибір». Або, як він сказав з іншої нагоди, «боротьба завжди відбувається не між добром і злом, а між бажаним та відразливим».

Тож ліберальні інтелектуали, чи то континентальних переконань, як-от Арон чи Луїджі Ейнауді, чи то британського штибу, як-от Ісая Берлін, завжди почувалися набагато комфортніше щодо нав’язаного їм історією зв’язку з Америкою, ніж більшість консерваторів. Як це не дивно, те саме стосувалося і соціальних демократів. Частково це пояснювалося ще свіжими спогадами про Франкліна Делано Рузвельта, а багато американських дипломатів і політиків, з якими в ті роки мали справу європейці, були представниками «нового курсу», що спонукав державу до активної ролі в економічній та соціальній політиці, тоді як їхні політичні прихильності тяжіли до лівоцентристських.

Але це також було прямим наслідком американської політики. Американська федерація праці — Конгрес виробничих спілок, американська розвідка й Державний департамент вважали помірковані соціально-демократичні та робітничі партії, що спиралися на профспілки, найкращою перепоною для просування комунізму, особливо у Франції та Бельгії (в Італії, де політична конфігурація була іншою, вони покладали надії та вливали левову частку своїх коштів у християнських демократів). До середини 1947 року певності в тому, що ця ставка правильна, не було. Однак після того, як весною того року комуністичні партії опинилися поза урядами Франції, Бельгії та Італії, а особливо після Празького перевороту в лютому 1948 року, шляхи західноєвропейських соціалістів і комуністів розійшлися. Криваві сутички між профспілками комуністів і соціалістів, а також між страйкарями під проводом комуністів та державними військами, які діяли за наказом міністрів-соціалістів, разом із новинами зі Східної Європи про арешти й ув’язнення соціалістів перетворили багатьох західних соціал-демократів на переконаних ворогів Радянського блоку та вдячних отримувачів таємно розданої американської готівки.

Від соціалістів на кшталт Леона Блюма у Франції чи Курта Шумахера в Німеччині «холодна війна» вимагала певних політичних рішень, знайомих принаймні в одному аспекті: вони знали комуністів давніших часів і прожили достатньо довго, щоб зберегти гіркі спогади про братовбивчі війни темних часів до появи Народних фронтів. Молодше покоління такої втіхи не мало. Альбер Камю, який дуже недовго був членом Комуністичної партії в Алжирі в 1930-х роках, після війни, як і багато його сучасників, непохитно вірив у коаліцію Опору, що складалася з комуністів, соціалістів та радикальних реформаторів будь-якого ґатунку. «Антикомунізм, — писав він в Алжирі в березні 1944 року, — це початок диктатури».

У Камю вперше почали зароджуватися сумніви під час післявоєнних судів і чисток у Франції, коли комуністи зайняли жорстку лінію як єдина партія Опору та вимагали виключень, тюремних і смертних вироків для тисяч колаборантів, чинних чи ні. Пізніше, коли головні течії політичних й інтелектуальних належностей почали зміцнюватися після 1947 року, Камю виявив, що дедалі більше схильний сумніватися в добрих намірах своїх політичних союзників. Спочатку він за звичкою та заради єдності придушував ці сумніви. Він віддав керівництво газетою Combat у червні 1947 року, не будучи більше ані настільки політично впевненим, ані оптимістичним, як три роки тому. Із його відомого роману «Чума», який вийшов того самого року, було видно, що Камю некомфортно від жорсткого політичного реалізму його політичних соратників. Словами одного зі своїх персонажів, Тарру, він сказав: «Я вирішив відкинути все, що прямо чи опосередковано змушує людей вмирати чи виправдовує вбивства, скоєні іншими».

Проте Камю все ще неохоче висловлював свої погляди публічно та йшов на розрив з давніми друзями. Прилюдно він ще намагався балансувати між чесною критикою сталінізму із чесними, «об’єктивними» прикладами американського расизму та іншими злочинами, скоєними в капіталістичному таборі. Але процес Руссе й показові процеси в Східній Європі поклали край останнім ілюзіям, які ще могли в нього залишатися. У своєму особистому щоденнику він зізнавався: «Одна з речей, про яку я шкодую, — це те, що я занадто багато поступався заради об’єктивності. Іноді об’єктивність — це компроміс. Сьогодні все стало ясно, і якщо це “concentrationnaire” [концентраційний табір], ми так і мусимо його називати, навіть якщо це соціалізм. Одне слово, я ніколи більше не буду політкоректним».

Можливо, у цьому також є несвідоме відлуння промови на Міжнародному конгресі ПЕН-клубу[140] за два роки до того, у червні 1947-го, коли Іґнаціо Сілоне, виступаючи про La Dignité de l’Intelligence et l’Indignité des Intellectuels («Гідність розуму та негідність інтелектуалів»), публічно пошкодував про мовчання — своє та інших лівих інтелектуалів: «Ми відклали на полиці, немов зброю на склади, принципи свободи для всіх, людської гідності й усього іншого». Як і Сілоне, який пізніше написав один з найкращих есеїв для збірки Річарда Кроссмана 1950 року «Бог, який не зміг», Камю після того став ще гостріше критикувати ілюзії «прогресивізму», сягнувши апогею осуду революційного насильства в есеї 1951 року «Бунтівна людина», через який остаточно розсварився з колишніми друзями з паризької інтелектуальної лівиці. Для Сартра першочерговим обов’язком радикального інтелектуала було не зрадити робітників. Камю, як і Сілоне, вважав найважливішим не зрадити себе. Лінії розлому культурної «холодної війни» були накреслені.

Дивлячись на ті часи крізь десятиліття, важко повністю відтворити різкі контрасти й дискурси «холодної війни» тих ранніх років. Сталін ще не був приводом для сорому — навпаки. За висловом Моріса Тореза в липні 1948 року, «люди вважають, що можуть принижувати нас, комуністів, жбурляючи в нас словом «сталіністи». Що ж, для нас цей ярлик — честь, якої ми щосили прагнемо вповні заслужити». А багато обдарованих не-комуністів, як ми бачили, так само намагалися не критикувати радянського лідера, вишукуючи способи применшити його злочини або й узагалі їх виправдати. Надії та ілюзії щодо радянської проблематики супроводжувалися поширеними побоюваннями — і не тільки — щодо Америки[141].

Сполучені Штати разом з новою Федеративною Республікою Німеччина стали головною мішенню радянських словесних атак. Це була підступна тактика. США не надто