Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

користувалися популярністю в Західній Європі, незважаючи на, а подекуди й через щедру допомогу, яку вони надали для європейської економічної відбудови. У липні 1947 року лише 38% дорослих у Франції вважали, що План Маршалла не становить серйозної загрози французькій незалежності, а недовіра до американських намірів роздмухувалася ще дужче через страх війни в 1948 році та бойові дії в Кореї два роки по тому. Фальшиві закиди комуністів стосовно того, що армія США використовувала в Кореї біологічну зброю, знаходили співчутливу аудиторію.

Що ж до питань культури, то комуністам навіть не потрібно було виявляти ініціативу. Страх американського панування й втрати державної незалежності та самостійності об’єднував у «прогресивному» таборі чоловіків та жінок усіх політичних мастей, й аполітичних — теж. Америка, порівняно з її збіднілими західноєвропейськими залежними країнами, здавалася економічно хижою й культурно дикою — смертельна суміш. У жовтні 1949 року, на другий рік Плану Маршалла і тоді, коли узгоджувалися плани щодо створення НАТО, французький культурний критик П’єр Еммануель повідомив читачам Le Monde, що головним подарунком Америки післявоєнній Європі був… фалос; навіть у краю Стендаля «фалос на шляху до того, щоб стати Богом». Через три роки християнські редактори Esprit нагадали читачам, що «із самого початку попереджали про небезпеку, яку становить для нашого національного добробуту американська культура, яка вражає саме коріння ментальної та моральної згуртованості народів Європи».

Тим часом Європою ширився підступний американський продукт. Між 1947 і 1949 роками компанія Coca-Cola відкрила розливні заводи в Нідерландах, Бельгії, Люксембурзі, Швейцарії та Італії. Через п’ять років від початку свого існування Західна Німеччина вже мала на своїй території 96 таких заводів і стала найбільшим після самих США ринком збуту напою. Але в той час у Бельгії та Італії протест висловили поодинокі особи, у Франції плани Coca-Cola здійняли бурю громадського невдоволення. Коли Le Monde опублікувала інформацію про плани компанії продати в 1950 році у Франції 240 мільйонів пляшок, залунали гучні протести: комуністи їх заохочували, однак не ініціювали, обмежившись застереженням, що служби розповсюдження «коли» — це також американська шпигунська мережа. Як 29 березня 1950 року написав автор редакційної колонки Le Monde, «Coca-Cola — це Гданськ європейської культури»[142].

Хоч роздратування навколо «кока-колонізації» мало і позитивний бік (ходили чутки, що компанія збирається встановити свій неоновий логотип на Ейфелевій вежі), його підґрунтя було доволі серйозним. Грубість американської культури, від фільмів до напоїв, та егоїзм й імперіалістичні амбіції, які ховалися за присутністю США у Європі, не ставили під сумнів європейці ані лівого, ані правого політичного табору. Радянський Союз, можливо, і становив нагальну загрозу для Європи, однак підступним довгостроковим викликом була саме Америка. Цей погляд здобув велику кількість прихильників після початку війни в Кореї, коли США почали наполягати на переозброєнні західних німців. Тепер комуністи могли поєднати свої напади на «колишніх нацистів» у Бонні із закидами, що Америка підтримує «фашистський реваншизм». З націоналістичної ворожості до «англо-американців», заохочуваної під час окупації, але стишеної після звільнення, здули пил і знову взяли на озброєння в Італії, Франції, Бельгії, а також у самій Німеччині — зокрема Брехт та інші східнонімецькі письменники.

Сталін спробував скористатися з цього притлумлюваного, але поширеного страху війни й недовіри до всього американського через європейські еліти, заснувавши міжнародний Рух за мир. З 1949 року до смерті Сталіна «Мир» був центром радянської культурної стратегії. Рух за мир започаткували в польському Вроцлаві в серпні 1948 року на «Світовому конгресі інтелектуалів». Після зустрічі у Вроцлаві були проведені перші «Мирні конгреси», які більш-менш синхронно відбулися в Парижі, Празі та Нью-Йорку у квітні 1949 року. Рухом за мир як прототипною «фасадною» організацією на позір керували видатні науковці й інтелектуали на кшталт Фредеріка Жоліо-Кюрі; але комуністи контролювали його різноманітні комітети, а його діяльність тісно координувалась із Комінформом (власне періодичне видання Комінформу, яке виходило друком у Бухаресті, перейменували на «За тривалий мир, за народну демократію»).

Сам по собі Рух за мир був цілком успішним. Відозва, поширена в Стокгольмі в березні 1950 року від імені «Постійного комітету Світового конгресу партизанів миру», зібрала багато мільйонів підписів у Західній Європі (на додачу до десятків мільйонів підписів, зібраних на території Радянського блоку). Насправді в збиранні цих підписів і полягала основна діяльність Руху, особливо у Франції, де він мав найбільшу підтримку. Але інші підставні організації під парасолькою Руху за мир також просували ключову тезу, що Радянський Союз був на боці миру, тоді як американці (і їхні друзі в Кореї, Югославії та в урядах країн Західної Європи) — на боці війни. У своїй статті для New Yorker, написаній з Парижа, Жанет Фленнер вражено зазначала: «Наразі комуністична пропаганда у Франції досягла найбільш колосального за весь час успіху, особливо серед не-комуністів».

Комуністи ставилися до таких масових рухів суто по-споживацьки: Рух за мир був тільки інструментом радянської політики. Саме тому він у 1951 році раптом порушив тему «мирного співіснування», наслідуючи зміну в міжнародній стратегії Сталіна. Не публічно комуністи, особливо Східного блоку, відчували хіба що презирство до ілюзій «попутників»[143]. Під час організованих візитів до народних демократій, прихильників Руху за мир (здебільшого з Франції, Італії та Індії) урочисто вшановували й вітали їхню підтримку; але за їхніми спинами з них глузували, називаючи «недотепами», новим поколінням ленінських «корисних ідіотів».

Те, що комуністи успішно заручилися принаймні умовною підтримкою багатьох людей у Західній Європі, а також великі досягнення комуністичних партій у Франції та Італії, здобуті особливо завдяки недовірі культурних еліт до Америки, викликало запізнілу, але рішучу відповідь групи західних інтелектуалів. Вони були занепокоєні тим, що Сталін може автоматично виграти культурну війну, а отже, вирішили встановити власний культурний «фронт». Установча зустріч Конгресу культурної свободи (ККС) відбулася в Берліні в червні 1950 року. Конгрес мав стати відповіддю торішній московській ініціативі Руху за мир, але збігся в часі з початком Корейської війни, що надало йому додаткової ваги. Провести зустріч у Берліні, а не в Парижі, вирішили навмисне: від самого початку Конгрес мусив прийняти радянський виклик у культурній війні.

Конгрес культурної свободи утворився під офіційним патронажем Бертрана Расселла, Бенедетто Кроче, Джона Дьюї, Карла Ясперса та Жака Марітена, французького філософа-католика. Ці літні чоловіки забезпечували новій ініціативі респектабельності й авторитетності, однак політичного драйву й інтелектуальної енергії їй додавало блискуче середнє покоління ліберальних інтелектуалів і мислителів з комуністичним минулим — Артур Кестлер, Реймон Арон, Альфред Джулс Еєр, Марґарет Бубер-Нойманн, Іґнаціо Сілоне, Нікола К’яромонте та Сідней Гук. Їм, зі свого боку, допомагала група молодих людей,