Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

підступні наміри. Клянуся, ці боягузи знали, що це вкрай небезпечна ідея, тому причепили папірчик і втекли.

— Це розпорядження технічної служби, яке забороняє вам проносити в командний центр каву, — сказав полковник, прочитавши папірчик.

— А на якій підставі?

— Ну… ймовірно, задля дотримання норм безпеки… — припустив Ґвінн.

Я відчув, що командир і гадки не має про ті «норми безпеки».

— Що ж. Тоді нехай технічна служба покаже нам ці «норми», які раптом заборонили нам проносити каву на наші робочі місця, як ми це робили майже два роки, — спокійно сказав я.

Полковник подумав і зняв слухавку.

— Нортоне, зайдіть до мене, будь ласка!

Начальник технічної служби, цибатий блондин капітан Нортон, зайшов у кабінет командира й аж сахнувся, побачивши нас.

— Капітане Нортон, поясніть, будь ласка, на якій підставі ви заборонили проносити в командний центр каву?

— Сер, з міркувань безпеки, сер!

— А є якісь документи, що це регламентують? — спитав я. — Два роки ми спокійно пили каву на своїх робочих місцях, а попередні зміни там ще й обідали. Ми перестали їсти на робочих місцях і перенесли ланч на кухню. Але чим вам завинила кава?

— Це небезпечно для техніки! — пробекав Нортон. — А якщо кава проллється на станцію?

— А були прецеденти? — я склав руки на грудях.

Капітан закліпав білявими віями.

— Ну, ми слідкуємо за технікою, і…

— Неправда! — перебив я капітана. — За своїми станціями слідкую я. Я проходив спеціальні тренінги, і за техніку в командному центрі відповідаю я. Проводжу огляди, фіксую несправності, роблю дрібний ремонт і профілактику. Я чищу профілі за військовими після того, як вони відпрацюють, я навіть прибираю після них сміття. Спеціалісти вашої служби за минулі два роки були в мене всього двічі.

— Нортоне? — запитально глянув полковник.

— Але є правила…

— Покажіть!

— Ніде не можна з рідиною!

— Ми п’ємо каву під час обрахунків. Ми так звикли і без цього не можемо. У Г’юстоні, у ЦУП спокійно п’ють каву за всіма пультами. У Центрі Кеннеді також! — сказав я.

— Але в нас на control tower[80]…

— Ми не диспетчери польотів, і ми не в control tower! — обізвалася Франческа.

— А ви могли би дозволити пити каву, скажімо, із закритих стаканчиків? — запропонував я компроміс.

— Дзуськи! Джорджіо, твоя улюблена чашка, яку тобі подарувала Ярина, має кришку? Ні! Моя чашка теж без кришки, і, взагалі, я ненавиджу ці посудини з кришками!

— Може, ви б дозволили тільки цим двом, — Ґвінн мотнув головою в наш бік, — пити каву так, як вони звикли?

— Що значить «цим двом»?! — знов обурилася Франческа. — А офіцер Баррел? А професор Рассел? А Трейсі? Що це за дискримінація?!

— Нортоне? — знов запитав полковник.

— Та добре, я можу скасувати розпорядження, але тільки під їхню відповідальність, — вичавив Нортон, мабуть, уже триста разів пожалкувавши про свою пересторогу.

— Ви чули капітана Нортона, юна леді? — іронічно звернувся до Франчески полковник. — Ви перемогли!

— Я вам не «юна леді»! — відрубала Франческа. — Якщо ви не перестанете до мене звертатися в подібному тоні, то я звертатимусь до вас «старий джентльмен»!

— Я не старий! — образився командир.

— А я не школярка!

Полковник похитав головою і всміхнувся.

— Гаразд, я зрозумів! — і пробурмотів під ніс: — Попереджав же мене Френкі…

— Вітаю, Франческо Маріє Анджеліно Адамс! — я потис напарниці руку. — Ти виграла цю війну!

— Не я, а ми всі. Я піду по каву!

— God bless America!

* * *

— Джорджіо, підійди, будь ласка, на центральний КПП. Тут для тебе чемодан… — бубонів у слухавку Льолєк.

— Чемо… що?

— Чемодан.

— Маковскі, це точно мені?

— Джорджіо, у нас інших Васильєвих нема.

— Дивно.

— Дивно, що нема?

— Дивно, що чемодан.

— Важкий, — гигикнув Маковскі.

Якщо вам зранку принесли на роботу валізу, а вона не ваша — тікайте. Бо нічого доброго в тій валізі, принаймні для вас, немає.

— Це тобі! — Маковскі очима вказав на здоровезний синій Samsonite, що стояв у кутку.

Я підійшов. Це був велетенських розмірів чемоданисько, в який, напевно, можна було запхнути й мене.

На чемодані висіла табличка компанії SW Airlines. На табличці було написано: «A. «G». Vasiliev» і адреса авіабази. І більше нічого.

— Твій?

— Уперше бачу.

— Але тут твоє ім’я!

— Не зовсім. Що таке «G»?

— «Giorgio», caro mio! — Франчесчиним тоном проголосив Маковскі.

— Значить, це той, хто знає мене тут. Хтось із місцевих.

— Але хто? І на хріна тобі чемодан?

— Може, це якась підстава? Бомба?

При слові «бомба» Маковскі скривився — йому явно не сподобалося це припущення.

— Перш ніж пропустити цей чемодан на територію бази, я мушу його оглянути. Ти не проти?

— А чого я мав би бути проти?! Він же не мій.

— Там твоє ім’я!

— То й що? На паркані теж моє ім’я можна написати, але не значить, що це мій паркан!

— Ну, якщо…

— Відкривай скоріше!

Маковскі надів латексні рукавички й насилу затяг валізу на металевий стіл для огляду. Підійшов до детектора, що стояв у кутку, дістав два папірчики й обтер ними всю валізу, особливо приділяючи увагу замкам та ручкам. Потім знову підійшов до апарата й заклав ці папірчики в аналізатор. На детекторі засвітився зелений вогник.

— Зелена лампочка означає, що слідів вибухівки на сумці немає, — пояснив сержант.

— Милостивий Будда! — саркастично зауважив я.

— ОК, продовжимо!

Тим часом на КПП підійшла і вже визирала з-за мого плеча допитлива Франческа. Крім неї, за нами зібралася вся зміна охорони центрального КПП — восьмеро солдатів.

Льолєк одним рухом розстібнув блискавку, відкинув кришку й закляк на місці. Франческа зойкнула. Вартові щось приглушено зашепотіли. У мене повільно почала від’їжджати щелепа.

— Якого біса…

Двома пальцями правиці Маковскі тримав веселі білі жіночі трусики з жовтими покемонами. У лівій руці сержант тримав ліфчик із тією самою жовтою потворною електробілкою, більше відомою як Пікачу.

— Це не моє, — ледве вичавив я, відчуваючи, як кров ударила мені у голову.

Раптом Франческа зареготала так, що, здавалося, задзеленчали чашки на столі. Услід за нею вибухнув сміхом Маковскі. Восьмеро вартових аж удвоє складалися зі сміху. Не сміявся один я.

— Чого ви іржете?! Я взагалі не знаю, що це!

— Джорджіо! Аха-ха-ха! Mio Dio, Giorgio! — Франческа стала червона, як сицилійський апельсин.

— Що за лажа?! — я підійшов до валізи й витяг із неї білі мереживні панчохи. Маковскі випустив трусики й гепнув на стілець позад себе. Під панчохами лежали ще одні трусики і… акуратний блискучий предмет, схожий на торпеду.

— Вібратор! — верескнув Льолєк, латексними рукавичками розмазуючи по обличчю сльози.

Франческа вже навіть не реготала. Вона хрипіла, хапаючи ротом повітря. Варта трусилася із реготу. Не смішно було тільки мені.

Я гарячково намагався збагнути те, хто саме міг так наді мною поглумитися, і чим саме я завдячую такому тупому розіграшу.

До слова, вібратор виглядав доволі стильно, і, чесно кажучи, я не розумів, чому ця штучка так насмішила моїх дурнуватих колег. Мабуть, їх смішив не так засіб для плотських утіх, як його ймовірний зв’язок зі мною.

— Ну годі! Подивімося, що там далі.

Я надів латексну рукавичку й обережно поклав вібратор на мереживні панчохи.

У сумці була жіноча білизна різних сортів і відтінків, спортивні топи, веселі шкарпетки з качечками й квіточками. Далі пішли сорочки абсолютно пекельних фасонів і кольорів. За моєю спиною продовжували реготати колеги,