Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

мафії? Я розглядав фотографію цього типа. З власного досвіду знав, що газети помітно спотворюють обличчя, проте ця світлина, якщо вона хоч трохи правдиво відображала Стронсона, не викликала жодної симпатії. Деякі лиця тільки виграють від переінакшення.

Тож чому Кантабіле привіз мене сюди? Він обіцяв мені швидкі прибутки, та я щось-таки знав про сучасне життя. Себто міг дещо вичитати у величезній таємничій книзі міської Америки. Я надто перебірливий та непосидючий, щоб вивчати її докладно — життєві обставини я використовував, щоби перевірити свою невразливість; незалежна свідомість вчилася уникати таких явищ і звільнятися від їхнього впливу. Та все ж я більш-менш знав, як діють шахраї на кшталт Стронсона. Вони ховають значну частину накрадених доларів, а потім, відсидівши у в’язниці вісім чи десять років, виходять на свободу і спокійно виїжджають на Кариби чи Азорські острови. Можливо, Кантабіле зараз намагався прибрати до рук дещо з прихованих Стронсоном грошей — мабуть, у Коста-Риці. Або ж, якщо він втрачав двадцять тисяч доларів (частина з яких, імовірно, належала сімейству Кантабіле), він надумав вчинити гучний скандал. І хотів, щоб я був свідком цього. Моя присутність справила би йому приємність. Адже завдяки мені він потрапив до колонки Майка Шнайдермана. Тож він, певно, замислював щось іще блискучіше, ще напрочуд вигадливіше. Він потребував мене. І чому я так часто дозволяв себе у таке втягувати? Шатмар робив зі мною те ж саме; Джордж Свібел організував для мене гру в покер, щоб дещо мені продемонструвати; сьогодні ж навіть суддя Урбанович у своєму кабінеті заради мене увійшов у роль. Напевно, в Чикаґо я асоціювався з мистецтвом і глибоким змістом, з певними вищими цінностями. Хіба ж я не автор «Фон Тренка» (фільм), що його відзначив французький уряд і клуб «Зиґзаґ»? Я й досі тримав у гаманці тоненьку зім’яту шовкову стрічку, яку слід носити в петлиці. О, ми, бідолашні душі, всі такі нестійкі, нетямущі, стурбовані, неспокійні. Ми навіть не можемо добре виспатися вночі. Не здатні встановити контакт із милостивими, рятівними ангелами та архангелами, які готові зміцнити нас своїм теплом, мудрістю і любов’ю. Ох, ми нещасні душі, як зле ми всі даємо собі раду, і як я прагну внести зміни, поправки чи покращення. Хоч щось.

Кантабіле замкнувся в кабінеті з паном Стронсоном, і цей Стронсон, зображений у газеті з відразливо товстою пикою і зачіскою «під пажа», ймовірно шаленів. Можливо, Кантабіле пропонував йому угоди — угоди щодо угод про угоди. Або радив, як домовитися з розлюченими клієнтами з мафії.

Такстер підняв ноги, щоб прибиральник міг під ними пропилососити.

— Гадаю, нам краще піти, — сказав я.

— Піти? Зараз?

— Думаю, нам треба звідси забиратися.

— О, Чарлі, перестань, не змушуй мене йти. Я хочу подивитися, що буде. Більше ніколи не випаде такої нагоди. Цей тип, Кантабіле, геть скажений. Він дивовижний.

— Краще б ти не летів у той «тандерберд», не порадившись зі мною. Ти такий збуджений ґанґстерським Чикаґо, що тобі аж свербіло. Гадаю, ти сподіваєшся використати цей досвід — надіслати про це статейку в «Рідерз дайджест» чи втнути ще якусь дурницю. Та нам треба багато що обговорити.

— Чарльзе, це може зачекати. Знаєш, ти мене здивував. Ти завжди скаржишся на свою ізольованість, а тут я приїжджаю в Чикаґо і виявляю, що ти просто-таки в гущі подій, — Такстер підлещувався до мене. Він знав, як я люблю, коли мене вважають знавцем Чикаґо. — А що, Кантабіле теж ганяє м’яча в твоєму клубі?

— Не думаю, що Ланґобарді дозволив би йому туди вступити. Він ненавидить дрібних ґанґстерів.

— То Кантабіле один із них?

— Я точно не знаю, хто він. Поводиться, як справжній Дон. А сам — якийсь недоумок. Одначе його дружина працює над докторською.

— Ти маєш на увазі цю бомбезну руду на платформах?

— Це не вона.

— Хіба не чудово він вистукав код на дверях? І кралечка-секретарка відчинила. Зверни увагу на ці скляні шафи з мистецькими витворами доколумбової епохи і колекцією японських віял. Кажу тобі, Чарльзе, ніхто насправді не знає цієї країни. А це неабияка країна. Провідні тлумачі Америки ні на що не годяться. Вони знай лише видають завчені формули про неї. Ти, так, ти, Чарльзе, мусиш написати про це, зобразити своє життя день за днем, додавши до цього деякі свої ідеї.

— Такстере, я вже розповідав тобі, як у Колорадо ходив з донечками подивитися на бобрів. Довкола озера службовці лісництва помістили стенди з природознавчими плакатами про життєвий цикл бобрів. От тільки самі бобри про це нічогісінько не знали. Вони і далі гризли деревину, плавали і продовжували бути бобрами. Проте ми, людські бобри, страшенно переймаємося тим, як нас описують інші. На нас упливає те, що ми чуємо. Від Кінсі[216], Мастерса[217] чи Еріксона[218]. Ми читаємо про кризу ідентичності, відчуження тощо, і це все на нас упливає.

— І ти не хочеш долучатися до зніяковіння своїх співвітчизників від нових даних? Господи, як я ненавиджу слово «дані». А сам весь час здійснюєш аналіз високого рівня. Візьмімо хоча б ту статтю для «Ковчега», що ти мені надіслав — гадаю, вона тут, у моєму дипломаті, — і в якій пропонуєш економічне тлумачення особистісних дивацтв. Погляньмо, я впевнений, що маю її з собою. Ти стверджуєш, що на цій особливій стадії капіталізму може існувати зв’язок між скороченням інвестиційних можливостей і пошуком нових ролей або ж прагненням інвестувати у власну особистість. Ти навіть цитуєш Шумпетера, Чарлі. Так, ось вона: «Ці драми можуть видаватися суто внутрішніми, та, либонь, вони економічно зумовлені… коли люди вважають, що вони неймовірно винахідливі чи творчі, вони просто відображають загальну потребу суспільства в економічному зростанні».

— Сховай цю статтю, — сказав я. — Заради Бога, не цитуй мені моїх власних ідей. Цього я сьогодні не витримаю.

Насправді мені дуже легко було видавати глибокі думки на кшталт цієї. Замість того, щоб жаліти мене через мою словесну нестриманість, Такстер їй заздрив. Він прагнув бути представником інтелігенції, стояти у пантеоні й виголошувати Важливі Заяви, як Альберт Швейцер, Артур Кестлер, Сартр чи Вітґенштайн. Він не розумів, чому я ставлюся до цього з підозрою. Глибоко цим ображений, він казав, що я надто пихатий і навіть надто великий сноб. Але що поробиш, я просто не хотів бути провідником світової інтелігенції. Гумбольдт домагався цього щосили. Він вірив у всесильний аналіз, ставив ідеї над поезією і ладен був проміняти Всесвіт на підсвіт вищих культурних цінностей.

— Хай там як, — сказав Такстер, — тобі слід ходити по Чикаґо, як