Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

колгоспників усе ще мали якісь запаси. Близько половини мешканців села вже померли. Решта виживала, полюючи на котів, собак та птахів.

Шокований і наляканий почутим і побаченим, Гармаш побіг світ за очі з цього вимираючого села. Ще довгий час після того йому снилися «жахіття», й він очікував суворого покарання за дезертирство. Гармаш боявся розповідати будь-кому про те, що сталося. Проте його так і не покарали. Через роки Гармаш усвідомив, що посадовці, котрі послали його на село, напевно знали, що в колгоспі не було кому і чим сіяти, а послали його туди тому, що мали когось послати заради «галочки». Адже ніхто не наважувався відверто сказати, що селяни помирали від голоду.[1087]

Приблизно в цей час харківська студентка Лідія також поїхала на село в складі трудової бригади. Їх розмістили в приміщенні порожньої школи й наказали не виходити на вулицю вночі та не відчиняти двері. Вдень вони пололи цукровий буряк у полі й нікого не бачили. Через кілька днів їх раптово відіслали назад: «Ми повернулися до Харкова на світанку, але нас не відпустили додому. Голодних і брудних відвели усіх нас до якоїсь установи. Потім приїхали якісь службовці і одна дівчина наказала мені йти до Особливого відділу. Начальник запитав мене про те, що я бачила. Я сказала: “Нічого”. Тоді він сказав: “Йди та не смій про це говорити”. Налякана, я ніколи про це не говорила з іншими, чи викликали їх до того самого Особливого відділу, чи ні».[1088]

Лідія та Макс стали свідками одного з негайних наслідків голоду: в 1933 році радянська держава раптом опинилася без робочих рук в українському селі, й ситуація в деяких районах була дуже скрутною. Наприклад, у районному центрі Марківка Донецької області голови сільських рад обговорювали аж ніяк не радісні перспективи. Близько 20 000 осіб, або більше половини населення району, померло від голоду. 1933 року загинуло більш як 60 відсотків коней і 70 відсотків волів. Власники тварин теж зникли. Місцевий керівник пояснював новоприбулим селянам: «Зараз, коли ви їдете, ви бачите, що села спорожніли настільки, що тут й вовки у хатах завелися». Запаси зерна були настільки малими, що їх не вистачало на денне харчування колгоспників, які працювали в полі. Кількість засіяних земель помітно знизилася: з 80 000 гектарів у 1931 році до 67 000 у 1933 році.[1089]

Бригади студентів, робітників та партійців надсилали з міст на село — і це трохи допомогло зарадити проблемі. Разом із тим, такі дії були ризиковані: все більше радянських громадян могли побачити на власні очі ситуацію на селі. Щоб запобігти витоку інформації від всіх осіб, що побували там, зокрема від Макса (котрий втік) та Лідії, необхідно було їх контролювати. Інакше вони повернуться й розповідатимуть страшні історії про смерть і спустошення, і це призведе до непередбачуваних наслідків.

Праця студентів і робітників не вирішувала проблеми в довготерміновій перспективі. Режим потребував постійного складу населення та нових людей, які б могли жити в селі та обробляти землю. З цією метою наприкінці 1933 року розпочалася програма переселення. На практиці це означало заміну українців росіянами в деяких районах республіки, і це спрацювало в часі переселення, хоча саме переселення виявилося провальним.

До 1933 року в радянського керівництва вже був певний досвід з переселення людей. Сотні тисяч «куркулів» депортували до порожніх на той час північних і східних регіонів країни, а також до бідних і менш заселених районів України. У роки Другої світової війни масові депортації за етнічною ознакою допровадять до виселення цілих народів. Зокрема народів Кавказу — чеченців та інгушів, карачаївців, калмиків, балкарів, месхетинців, а також кримських татар та поволзьких німців. У своїй «Таємній доповіді», виголошеній перед партійною номенклатурою в 1956 році, Микита Хрущов засудив ці масові переселення людей, і пожартував, що «українці уникли такої долі лише тому, що їх чисельно забагато і не було місця, куди б їх депортувати. Інакше [Сталін] депортував би і їх». Офіційна стенограма занотувала, що ця ремарка викликала «сміх та збудження в залі».[1090]

Офіційно переселення росіян в Україну було викликане нагальною потребою. Нагорі добре знали про нестачу робочої сили. У телеграмі, надісланій у серпні 1933 року, народний комісар землеробства СРСР Яков Яковлєв описав колгосп неподалік Мелітополя, в якому залишилось «не більше третини господарств... менше п’ятої частини з кіньми». Кожна окрема родина мала обробляти самотужки 20 гектарів родючої землі. Натомість у західній Росії землі не вистачало, і на одну родину припадав у середньому 1 гектар землі. Сталін у записці до Молотова відповів, що необхідно пришвидшити можливе «переселення селянства».[1091]

Перший етап переселення охопив 117 000 селян або 21 000 господарств з Росії та Білорусі. Вони почали з’являтися в Україні восени 1933 року. З січня та лютого 1934 року додаткові 20 000 господарств прибули до спорожнілих сіл східної та південної України, цього разу з Росії та інших регіонів України.[1092] Ці цифри можуть бути неповними, оскільки вони включають лише тих, кого переселили офіційно, за державної підтримки. Інші — їхня кількість невідома — просто зібралися й переїхали з Росії та інших регіонів самі, почувши, що в цих районах України було багато вільної та безкоштовної землі. Взагалі, першу хвилю переселенців утворили добровольці, котрі розраховували на безкоштовне житло, продовольче забезпечення та оплачений державою переїзд, хоча деяких з них виселили як «куркулів» і ворогів народу — в них вибору не переселятися не було.

Багато переселенців були розчаровані. Вони сподівались отримати житло та родючу землю. Держава оплатила переїзд та перевезення речей, включно з худобою, забезпечила гаряче харчування протягом переїзду й навіть обіцяла податкові пільги. Однак реальність виявилась дуже відмінною, як про це згадувала одна переселенка (в той час ще дитина) з Житомирської області:

Нас також виселили [як куркулів], але відправили в с. Городище Дніпропетровської області. Це село вимерло і нас туди переселили. Ми ніякої допомоги не отримували... В Городищі нам дали маленьку кімнату в хаті, ми стелили солому й спали на підлозі. У колгоспі давали 1 кілограм хліба на 10 днів. Нам обіцяли багато, та не побачили ми з того нічого...[1093]

До того ж на переселенців чатувало ще багато несподіванок. По прибутті багато росіян так і не змогли призвичаїтись до життя в українському степу. Вони не звикли розтоплювати печі соломою так, як це робили місцеві українці. Також не завжди привітним до них було місцеве