Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

Ви знаєте про нічний інцидент?

— Так, — вона подивилася на мою розбиту губу. — Доктор Далтон розповів мені.

— Він нічого не пам’ятає, — я перевів очі на Тео. — Уночі пошматував свою улюблену іграшку, а зранку розбудив мене, допитуючись, хто це зробив.

Плюшевий коала (чи то пак окремо голова, а окремо тулуб) лежав на тумбочці біля ліжка. Тео уникав поглядів на подерту іграшку. На моє обережне зауваження, що вночі, крім нього, ніхто коали не торкався, малюк ніяк не відреагував.

Вісім годин тому, після уколу заспокійливого, Тео провалився у сон. Я відніс його в ліжко, де хлопчак безпробудно проспав до ранку. За чверть по восьмій він прокинувся, нічого не пам’ятаючи про нічний інцидент. На розпитування відповідав здивованими поглядами, не розуміючи, чого я від нього хочу. Що особливо здивувало: Теодор не виглядав заспаним чи змарнілим, як це зазвичай траплялося після нічних кошмарів. Єдине, що його засмучувало, — це розчленований Юань Михайлович.

— Більше таке не повинно повторитися, — я тупився на розірвану іграшку.

— Наша домовленість у силі, — зауважила Ліза. — Ми вас ні до чого не примушуємо. Можу після сніданку відвезти вас до будинку на березі Ліберті. Я приїхала лише для того, щоб проглянути запис.

— Розумію.

Ліза Торнтон глянула на годинник:

— За кілька хвилин сюди приїде спеціальний агент Норвуд.

Я здивовано звів брови.

— За словами доктора Далтона, обличчя було добре видно, — сказала американка.

Спиною пробігся холодок:

— Це правда.

— Оскільки другий лист було адресовано Норвуду, я викликала його. Треба, щоб він передивився відеозапис учорашнього сновидіння, — вона помовчала, вивчаючи мою розпухлу губу: — Ви не заперечуєте?

— Ні.

— Підете зі мною?

— Так, — у ту мить мене не цікавив Норвуд. Хотілося ще раз побачити ромб на щоці Аймонта. Тобто насправді нічого такого не хотілося. Навпаки мене брав страх, дрижаки хапали від однієї думки побачити напад на себе очима Тео, та щось підказувало, що я мушу ще раз поглянути на ромбоподібну пляму. — Тільки потрібно, щоби хтось залишився з Теодором.

— Я покличу асистентку доктора Далтона.

За хвилину до кімнати вступила Меллорі Хардисон — Тео всміхнувся їй, — а ми з Лізою перемістилися до зали для зустрічей і презентацій на третьому поверсі, де за видовженим овальним столом уже чекали Енді Далтон і спеціальний агент Джонсон. Перед Далтоном стояв MacBook Pro Retina. Джонсон виглядав спокійним, Далтон помітно нервував. Спеціальний агент Норвуд з усіяним краплинами поту лобом і великим паперовим стаканчиком кави в руках ввалився до кімнати через хвилину. Відразу невдоволено глипнув на Лізу:

— Сподіваюсь, воно того варте.

Торнтон проігнорувала агресивний тон:

— Пейтоне, це доктор Енді Далтон. Докторе, це спеціальний агент Норвуд.

Далтон зміряв розхристаного та розпашілого товстуна позбавленим емоцій поглядом і на знак привітання злегка нахилив голову. Пейтон Норвуд відповів недбалим помахом руки — щось середнє між «ей, привіт» і «мені насрати» — й опустився в одне з крісел, розставлених довкола стола. На мене і Джонсона навіть не поглянув.

— І я тебе радий бачити, Пейтоне, — промимрив Ґарет Джонсон.

Повітря в залі було затхлим і парким. Вранішнє сонце висіло навпроти фасаду балтиморського відділення УНТ ЦРУ, й височенні панорамні вікна пропускали досередини немислиму кількість сонячного світла. Ліза Торнтон і Енді Далтон розташувалися з лівого боку стола, спинами до вікон, Норвуд умостився навпроти них і мусив мружитися — сонце кусало його за очі.

— У ЦРУ немає грошей на кондиціонери? — пробурчав він. Краплі поту виступили на товстих, укритих завитками рудого волосся передпліччях.

Ліза сердито зиркнула на нього:

— Пейтоне, це не займе багато часу. Я тобі розповідала, що доктор Далтон розробив систему, яка за сигналами з людського мозку дає змогу із задовільною точністю візуалізувати людські сни. Впродовж кількох тижнів ми спостерігали за хлопцем, який попередив нас про доставку наркотиків з Колумбії та написав тобі про вашингтонський теракт. Малому часто сниться один і той самий чоловік. Припускаю… — Ліза закусила й тут-таки відпустила краєчок нижньої губи, тож я збагнув, як їй важко добирати слова для того, щоб пробити критично-недовірливу броню свого колеги, — одна з версій, яку ми розглядаємо, полягає в тому, що хлопчик дізнався про доставку й теракт від цього чоловіка.

Не подіяло. Про яке «більш м’яке формулювання» може йтися, коли ти говориш про п’ятирічного хлопчика з України, що довідався про теракт у Вашингтоні раніше за ЦРУ. Пейтон Норвуд саркастично хмикнув:

— Уві сні?

— Так.

— Тобто я приперся сюди подивитися на фоторобот, змальований зі сну хлопчиська, що навіть не розмовляє англійською? — Норвуд театрально розвів руками, і я помітив темні плями під його пахвами. — Христос усемогутній!

— Я не витрачатиму час на те, щоб переконувати вас, — втрутився Енді Далтон. — Сни Теодора напрочуд яскраві, він із дивовижною точністю відтворює чимало з пережитого наяву. До недавнього часу чоловік із його снів тримався віддалік, і тільки сьогодні вночі нам уперше вдалося розгледіти його обличчя.

— О’кей. Уже можна починати верещати від захвату?

Торнтон додала металу в голос:

— Пейтоне, я тебе прошу, на п’ять хвилин запхни в гузно свою уїдливість і просто проглянь запис.

Норвуд шумно зітхнув і, самовдоволено вищирившись, мугикнув:

— Валяйте.

Ґарет Джонсон відхилився й натиснув кнопку на балці між вікнами — на всіх трьох вікнах опустилися жалюзі. Зал огорнула півтемрява. Енді Далтон увімкнув підстелевий проектор, почекав, доки розігріється лампа, тоді запустив відеозапис учорашнього сну Теодора.

Я сидів біля дальньої від входу стіни, на найбільшій відстані від екрана із зображенням, до болю стиснувши щелепи й тримаючи намертво зчеплені долоні перед собою. Навпроти мене спершу виник уже знайомий підземний коридор із ліфтом наприкінці. Потім Тео озирнувся й, побачивши Аймонта, позадкував. Я несподівано збагнув, що ніч не минула безслідно. М’язами прокотилися болючі судоми, дихання стало зривистим.

Страх. Чорт, мені було страшно.

Трансляція запису тривала. Тео перескочив до спальні поверхом нижче від нас. Аймонт перенісся слідом, а тоді схилився над хлопчиком. Обличчя на стіні збільшилося до велетенських розмірів. Я невідступно стежив за кожним посмиком м’язів, кожним порухом губів. І, звісно, за ромбоподібною плямою.

Де я міг її бачити?

— Упізнаєш? — з лівого від мене боку долинув голос Лізи Торнтон.

Тиша.

— Пейтоне?

Розташувавшись позаду, я бачив їх усіх. Коли й на другий оклик Лізи не прозвучало відповіді, я перевів погляд на спецагента Норвуда й помітив, як узялися горбами м’язи на заплилій жиром спині. Він стиснув кулаки та напружився, мовби очікував на удар у сонячне сплетіння. Здавалося, ще трохи — і тонка сорочка з короткими рукавами трісне по швах. Чоловік на екрані заходився у беззвучному крикові.