Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

Затамувавши подих, я вижидав, що агент Норвуд що-небудь скаже Лізі, натомість він відвів голову й утупив погляд у поверхню стола. Він не дивився на екран! У відбитому розсіяному світлі я розгледів, як перелякано вибалушилися й оскляніли його очі.

На щастя для мене, Далтон вирішив не показувати нападу: запис обірвався до того, як Тео залишив спальню. Ґарет натиснув на кнопку над підвіконням, і жалюзі поповзли вгору. Я несподівано звернув увагу на Норвуда. Його обличчя було смертельно блідим, утім, світло поверталося до зали поступово, тож це дало рудому час оговтатись.

Енді Далтон також виглядав зблідлим, але мав на те причини. А Норвуд?..

Коли жалюзі повністю сховалися, Пейтон спідлоба зиркнув на Лізу:

— Ну і?

— Упізнав його?

— З якого дива я мушу його впізнавати?

Вона закотила очі:

— Бо перше попередження, отримане з України, стосувалося справи, яку ти ведеш більше ніж п’ять років, а друге надіслали на твій мейл!

Норвуд опустив голову, його голос просів:

— Друге ледь не вбило мене, ти не забула? — Ліза мовчала, чекаючи на відповідь, і він, зітхнувши, договорив: — Ні, я уявлення не маю, хто це.

Ліза повернула обличчя до Ґарета. Той знизав плечима:

— Можемо передати запис експертам, хай спробують що-небудь прочитати за губами.

— Не думаю, що це вам допоможе, — заперечив Енді Далтон. — Тут і без експертів зрозуміло, що він горлав «забирайтеся геть». І ще, напевно, лаявся.

Пейтон Норвуд підвівся:

— Ну все, малята, погралися й досить, — розвернувшись до дверей, пожбурив майже повний кави паперовий стаканчик у кошик для сміття, — мені час займатися розслідуваннями, а не цим анімаційним лайном.

— Зачекайте, — неголосно озвався я. — Почекайте, будь ласка.

Серце несамовито калатало.

Спеціальний агент Норвуд зупинився, поклавши руку на дверну ручку. Ліза та Ґарет утупилися в мене.

— Мені здається, я знаю його.

— Ви серйозно?! — витріщилася на мене Торнтон.

Я не зводив очей із Пейтона Норвуда — під сонячними променями руда чуприна палала вогнем — і зауважив, як побіліли кісточки долоні, котрою він стискав ручку.

— Ну… — я розгубився, — мені важко співвіднести це обличчя з ким-небудь, кого зустрічав раніше, та ця пляма на щоці… татуювання чи шрам… я думав про неї півночі, й мене не полишає відчуття, ніби бачив її. Просто не вдається пригадати де.

— Хтось із України? — припустила Ліза.

— Ні, ні, — я замотав головою, — це не пов’язано з Україною.

Спеціальний агент Норвуд потягнув за ручку двері на себе.

— Я йду.

Перед тим як залишити залу, Пейтон Норвуд повернув голову та поглянув на мене. Він свідомо намагався вчепитися в очі, й на одну миттєвість наші погляди зустрілися. Моє серце наче гарячою струною проткнули. Я пополотнів, але не через нездоровий блиск у його темно-іржавих очах, а через вираз обличчя. Такий самий, як у Аймонта, який здогадався, що за ним спостерігають. Спантеличений. Але лише частково. Значно більшою мірою то був вираз обличчя людини, яка готова віддати півжиття за те, щоб облити мене бензином і підпалити. А потім дивитися, як догоряє мій труп.

Коли двері зачинилися, я звернувся до Лізи Джин Торнтон.

— Що він мав на увазі, коли казав, що друге попередження ледь не вбило його?

— Агент Норвуд перебував на станції Кепітол-Саут під час вибуху. Він вижив лише завдяки тому, що на момент детонації вибухового пристрою зайшов за колону. Вона затулила його від осколків.

83

Середу ми з сином провели у Балтиморі. Після від’їзду Лізи Торнтон і Ґарета Джонсона Енді Далтон оглянув Теодора. Про досліди чи процедури, пов’язані зі скануванням мозку, я не хотів навіть чути. Погодився лише на загальне обстеження та психологічні тести. Меллорі Хардисон тричі — для кращої вибірки — «прогнала» хлопчака через колірний тест Люшера[71]. Потім організувала щось на кшталт співбесіди, впродовж півгодини засипаючи малого різними запитаннями: яке твоє ім’я? скільки тобі років? чи любиш малювати? якого кольору цей олівець? чим відрізняється день від ночі? як слід учинити, якщо ненароком зламаєш річ, яка тобі не належить? Я перекладав їй відповіді сина. За словами Меллорі, результати вона отримала більше ніж задовільні. Опівдні Далтон повів Тео на ЕЕГ. Графіки електричної активності також не відображали відхилень. Тео був чистим. Енді Далтон із неохотою визнав, що не повірив би, що у малого були непояснимі психічні відхилення, якби минулої ночі сам не став свідком його агресивної поведінки.

Пізніше того дня ми з Далтоном таки переглянули запис до кінця. Доктора найбільше цікавив момент між спалахом гніву в Аймонта й нападом. Що в цей час бачив Теодор? Як саме Аймонт примусив хлопчика накинутися на мене? На екрані тоді нічого не проступало, та чи справді нічого? Тричі, висвітлюючи та додаючи контрастності, ми прокрутили той фрагмент і виявили, що Тео таки щось бачив — якесь зеленкувате мерехтіння, — щоправда, нічого конкретного з того витягти не спромоглися. Далтон припустив, що причиною було накладання образів, які водночас надходили і з очей, і зі свідомості. У ту мить Тео вже не спав, але й Аймонт не відступав, через що реальна й підсвідома картинки змішалися, а програма не мала досвіду, щоби щось подібне розкодовувати: BrAD Pro Scanner просто не навчали проводити візуалізацію в умовах, коли людина заразом і дивиться, й уявляє.

Незважаючи на загалом обнадійливі результати тестування, Далтон переконав мене залишитись у Балтиморі. Власне, вмовляти мене не треба було. Ні, я не боявся залишатися наодинці з Теодором, проте вважав за краще перебути ніч у місці, де в разі виникнення непередбачуваних обставин зміг би якнайшвидше отримати кваліфіковану допомогу.

Після обіду Енді Далтон поїхав додому, щоби трохи поспати, пообіцявши на ніч повернутися до лабораторії. До вечора ми з Тео були самі. Я ні на мить не відступався від малюка, спостерігаючи за кожним жестом, поглядом чи словом, але нічого підозрілого не помічав — Тео як Тео, — що, звісно, не надто заспокоювало. Навпаки — я чомусь не міг позбутися відчуття, що це лише чергове затишшя перед бурею.

Той день минув у роздумах про події попередньої ночі та про їхні ймовірні наслідки. Що більше я копирсався в собі, то більші сумніви обсідали мене. Чи правильно вчинив, поїхавши до Америки? Що взагалі доброго відбулося за цей час? Ну, гаразд, я став висипатися (та де там — перетворився на справжнє ледащо), проте як це стосується Тео? Я так палко обіцяв захищати його — і що з того? — знову зрадив, у черговий раз не виправдав сподівань! Було нестерпно усвідомлювати, що я нічим не відрізняюся від свого