Читати книгу - "День гніву"

в тому ділі. Сам покійний король, нехай йому ся легко ікає, Владислав IV, не забороняв їм, Хмелевим спільникам, конспірації… Та що король? А канцлер, гадаєш, не знав про те?..

— Юрій Оссолінський?

— А хто ж інший? Підозрюють і його, хоч голосно не говорять, проте на сеймі, у Варшаві, от-от було б зірвалось це слово. Змова ця добре зав’язана була, — а ми це з паном сенатором дослідили, бо люди й у нас є бувалі. Знав про те, що бунт має бути, й Виговський, нині великий пан у Хмельницького, а то найбільша сатана, й Хмельницькому все шепоче до вуха… Й інші демони там є: і такий Мрозовицький, і Гуляницькі з Волині, й пан Мазаракі у Львові, й аріанські браття разом з їхнім пріором бароном Юрієм Немиричем (і навіщо такий пан до таких справ мішається, мало йому чернь маєтку попалила?), ба, та й у Києві відкрились-мо змію, єзуїтського магістра…

— Кого ж такого, — поцікавився Римша, — можеш мені сказати?..

— Чому ж би ні? Ти свій чоловік, бачу… Гедеон Юрій Рославець зветься тая змія… — нахмурився Ласко. — Та чи мало їх?.. Бачиш же, які то демони коло тієї безголової черні ходять, бачиш, де її, немудрої голова й розум?.. За такими конспірантами не вдіє й пан Кисіль нічого… Хоч і він мудра голова. А тепер їх, козаків, із Польщею тільки залізом розсудить, прости мя, Боже. Душечки і козакам, і панам роздирає ненависть. Одне думають, друге говорять, а третє чинять. Як же їх мирити? Був я у червні, іменем пана Кисіля, в Чигирині, переказав бажання сенату, подарунки привіз, перемир’я підписав, і прирік мені пан Хмельницький не йти на волость, відпустити орду, заборонити шарпанину й мордування. Добре. Їде з тим пан Кисіль, сердечно втішений миром, до Варшави, реферував панам. Добре, кажуть пани, нехай ся з’їде комісія. З тим виїхали й ми, й козацькі посли. 23-го августа мав би бути з’їзд для переговорів. І душка пана Кисіля ся веселить: велике діло довершив батько вітчизни, не буде вже крівця християн ся лити. Так що ж, ваша мосте? Поки ми в комісіях радимо, як би то прищемити козаків, щоб і коза сита, й вовк цілий, розумієш, друга комісія секретно скликає шляхетське рушення, зброїть старого й малого, з нас ся в кулак сміє… Звичайно, це пана Хмельницького роздражнило. Тут ще Вишневецький з Кривоносом зчепився, мов собака з вовком, де ж те перемир’я? Не маємо тепер віри ні у пана Хмельницького, ні у панів, так як би ми були не комісари, а шахраї й крутії, прости Боже…

«Бо і є ви такі, — посміювався про себе Римша, — крутили та перекрутили…»

— …за нашу щиру волю дві отчизни поєднати — ось що маємо…

— Куди ж прямуєте тепер, панове комісари?..

— Чи ж я знаю, — скис зовсім пан Ласко, — прямуємо до обозу коронного рушення, під Чолганський Камінь. Своя сорочка таки ближча до тіла…

«Бачиш його, — погадав Римша, — своя, панська, шляхетська сорочка таки ближча, ніж козацька». І сказав уголос:

— А до Хмельницького не хочете?..

— Пощо, пане мій Транквіліонусе? З яким лицем? Вже він нам не повірить. Вже тепер на його добрість не надіймося. Гадаєш, не збагнув він, що йому готують? Гадаєш, повірить, коли його усиплятимем, а тим часом під Костянтиновом уже сімдесят п’ять тисяч стоїть під князем Заславським. Чи ж не можна було інакше взяти Хмельницького?..

«…От про що ваші комісії радили, шельмо. Добре, коли пан Хмельницький відкрив те лукавство…»

— …Під Янушполем вже чати Хмельницького…

— Під Янушполем?..

Римша з радості аж крикнув, мало не подавився курячим крильцем.

— А ти гадаєш, вашмосте, що Хмельницький чекає, як чекав ще два місяці тому? Тая фортуна вже минулася, коли він сидів тихенький та божий, по чубику давався гладити. Було тоді ловити фортуну за хвіст…

— Що ж буде, пане королівський секретарю?..

— Нова війнонька. Потоп крові. Тепер вже не комісарське перо, а меч діє, ваша мосте. Тепер журімося не комісіями, а де нам прихилити голову. Постраждає нація… Про мамону вже й не кажу…

«Це тобі болить, голубе, — подумав Римша, — а ти мені теревениш про націю й віру».

— То ж бачиш, пане посесоре Римшо, — зажурено сказав Ласко, схожий ще більше на лиса з прищемленим хвостом, — до Хмельницького не маємо з чим їхати. Можемо ще й живота свого позбутися. Вже й так терпимо…

І пан Ласко пожалівся на опресії й долучання в час подорожі з Варшави. Їхали в постійній небезпеці й тривозі, через Берестя до Луцька, а там до Острога, серед лун і брязкоту зброї, серед непевних і незичливих людей. Письмо від пана Хмельницького охороняє перед гільтяйськими купами, кривди не вдіють, тільки поглумляться.

— Який же тепер мир, мості комісаре? Хіба на тому світі праведним душкам, але й ті, кажуть, у війні. А це під Острогом, начеб і не зумисне (потім вибачались), потурбували молойці. А куди підеш за скаргою? Тремтимо, молимось, щоб швидше під опіку більшого оружжя; якщо миру не спасли, то хоч цей обоз із скринями й винами з самої Варшави треба спасти…

Пана секретаря покликали нагору. З учора пан Кисіль угорів і метався на подорожньому лігві, трясся в лихоманці. Давно не знав такого приниження й такої непевної фортуни. Але тепер, казали, повеселішав і захотів навіть диктувати листа. З того сміялися самі комісарські підписки. Що вже тії листи поможуть?

Римша так і не дочекався пана Ласка, що забарився з сенатором. Тож балював досхочу з підписками, раював з комісарами, точив баляндраси, поки не взяли його за руки й ноги, охлялого від доброї страви й сутої горілиці, та й не поклали на солому. Добряче захропів.

А вранці, коли прокинувся й не добирав, де він і з ким, обоз знявся в дорогу. Сердечно прощався з Римшою пан секретар, тішився зустріччю й запрошував податись з комісією, точив вино й слізки на відклінне й похмільне. А тоді Римша побачив і самого сенатора. Знесли його на ношах, прикритого шкурами, положили в ридван. І лежав так староста Носова, київський каштелян, найменший хробак вітчизни, й. м. Кисіль. Зжовк на пергамент, чуб йому ще більше посивів, порижів і нефарбований вус. А злющий і нетерплячий став комісар, скакав зінським щеням, пащекував на челядь, так і виїхав в прелютому гуморі, жовтими ручищами силкувався схопити з вікна ридвана гайдуків за чуби та власноручно їх нам’яти.

Римша побалював ще в корчмі до вечора двома суліями, що зоставив йому пан Ласко в ралець, а тоді, веселенький,