Читати книгу - "Астальдо"

Майтімо притулив скрипку до плеча, підморгнув Фіндекано, котрий аж очі прикрив від душевної напруги, і змахнув смичком…

Ганьби не сталося… Звісно, Фіндекано у Валінорі не раз чув гру приятеля, і урочий спів віоли торкався до глибин його душі… Нині Руссандол грав лише простенькі сумовиті мелодії, які мабуть сам і склав, грав без колишньої витворності, але скрипка співала… Співала.

Опісля того, як Майтімо опустив руку, в срібних пальцях якої застиг смичок, Квенді, котрі зійшлися на цей край долини, приваблені музикуванням, підвелися зі своїх плащів, розстелених на траві, або просто з високих трав, і схилились перед рудоволосим воїном, котрий остаточно заслужив прізвисько незламного.

Ще за три дні Квенді поволі почали розходитися і роз’їздитися по домівках. Майтімо зі своїми воїнами відбув одним з перших. Піднесення, в якому він наче горів останній тиждень, зникло, і Руссандол став схожим на оте малювання з себе, яке він надіслав Фіндекано.

При прощанні він поглянув на срібний вінець на голові приятеля і криво усміхнувся:

— Коли я поїду — викинь це… А краще — віддай у переплавку.

— Майтімо, що ти…

— О, мовчи, оtorno… Не говори… Ти ж сам розумієш, що все це… обрубки. Такі, як моя правиця… І цей вінець, і моя вправність лучника, і музика, і малювання… Мені не досягти досконалості, це мій вічний Тангородрім, і ніхто мене звідти не врятує.

— Зараз ти скажеш, — вимовив Фіндекано, — «краще б ти мене тоді убив…». І що мені тоді зостанеться? Понівечити собі правицю, щоб і мої творіння були недосконалими?

— Не смій і думати! — вигукнув Майтімо аж перелякано, — не смій, нерозумний Нолдо! Я зовсім не збирався цього казати… Твоєї провини тут немає, милий брате… Немає, присягаю, я навіть і не думав говорити тих жорстоких слів…

— Руссандоле, — сказав Нолофінвіон стиха, — ота істота… Саурон… Він говорив тобі тоді — «у нас попереду вічність, Нолдо…». Не піддавайся йому — у тебе попереду вічність, щоб досягти досконалості.

— То ти вважаєш, варто продовжувати? — аж жалібно спитав Майтімо, — це все не даремно, ні?

— Це буде ще одною перемогою — ти сам розімкнеш ланцюг, яким ті тварі прикували твою душу…

Майтімо блиснув своїми зеленими очима і мовив таємниче:

— Я зроблю тобі персня, персня з сапфіром… У мене є два камені…

— Два?

— Атож… Один перстень тобі, другий — майбутній княгині Дор-Ломіну.

— О, я ще не відкривав свого серця…

— Однак, можливо… У Макалауре вже є заручний перстеник… Певна панна охоче приймає його зальоти. Нині час довгого миру, тож не зарікайся, побратиме. І не дивись на мене так — я ж вмію читати твої думки. Тобі зовсім необов’язково цуратися панночок лише через те, що Рудому Майтімо не пощастило в коханні. Тим більше — мені б не пощастило навіть з обома руками, бо я — рудий, а рудих не люблять діви, якщо вірити сестрі Артаніс.

— О, ти не забув ту давню історію…

— Не забув, бо я — Феанаріон, а отже маю бути злостивим, злопам’ятним і зловредним. Артаніс і досі дивиться на мене так, ніби у мене виросли ікла, і весь час нагадує про Лосгар.

— О, ця Артаніс…

— Моя найулюбленіша сестра… Не заздрю її майбутньому meldo — йому доведеться битися з нею на мечах щоранку і щовечора.

Вони посміялися, Майтімо сів на свого коника, який звично опустився на коліна перед господарем, гукнув на своїх воїнів, і загін в багряному блискавкою пронісся табором, керуючись на схід.

Прийшовши до своїх воїнів, Фіндекано побачив біля свого шатра Фінарато та Артаресто. Поруч з братами стояла невеличка на зріст срібноволоса Телере, тонка, немов стеблинка.

— Вітаю, toron, — всміхнувся Фінарато, — оця ось панна дуже хотіла подивитись зблизька на самого Астальдо, про якого ходить стільки чуток, але соромилась, і лише нині…

— О, дивитись на мене, — всміхнувся Фіндекано, — що в мені дивного… Я — тільки воїн.

— Панну звати Еріен, — продовжував Фінарато, — і вона є родичкою вельможного Кірдана. Улюбленою племінницею, якщо говорити точніше. Панну цікавить все, що зв’язане з Аманом.

— Я дуже б хотіла там побувати, — сказала Телере мелодійним голосом, — раніше з Заходу приходили кораблі, хоч зрідка, а нині… Вже давно не було жодного.

Фіндекано відчув, як йому багряніють щоки. Вперше він засумнівався в мудрості Інголемо — він, Фіндекано Нолофінвіон, котрий почав стріляти в Альквалонде, котрий бачив палаючі кораблі Лосгару, мусить оповідати гарненькій князівні Фалатрім чому урвалася нитка зв’язку з Благословенними Землями… А така нитка була, про відвідання Ендоре оповідали Телеро Тіндоме з Альквалонде, і його приятель Беріон… Той Беріон, якого Майтімо вбив на причалі, пробиваючись до кораблів з наказу Феанаро… Той Тіндоме, котрий плакав, лежачи ницьма на білих плитах порту, і кричав: «Убивці!»… Гідне завершення свята Єднання, однак…

— Але, — спромігся врешті він на слово, — що я можу оповісти про Аман такого, про що не знали б ви з Артаресто?

Тепер почервоніла панна. Почервоніла до кінчиків пухнастих вій.

— Я прошу пробачення, — прожебоніла ледве чутно, — але мене більше цікавить ота історія… про… Про те, як ви рятували свого друга. Це ж він грав сьогодні на скрипці, тримаючи смичка срібною рукою?

— Власне, — всміхнувся Фінарато, — я не знав, що можна оповідати, а що ні — і тому привів цю вельми цікаву діву до тебе. Я бо знаю, що ти приховуєш свої звитяги, хоча будь-який Нолдо виспівав би їх всьому світові.

— Власне, — сказав Фіндекано вже спокійніше, — це не та історія, про яку оповідають гарненьким дівчатам біля святкового вогнища. Мій toron, ти знаєш, що я не хочу уславляти себе за рахунок Руссандола.

Дівчина поволі підвела вії, неначе метелик змахнув крильми.

— Я бачу, — мовила, — що зробила зле, піддавшись невситимій цікавості… Я… Я піду…

Очі під віями були кольору моря — глибокі і мінливі.

— Ні, зоставайтеся! — заспішив Фіндекано, — Ант зробить нам по чашечці напою, і ми поговоримо… Про Аман, про Тіріон, і взагалі… Ви ж не поспішаєте?

— Ні, - сказав Фінарато замість панни, — Кірдан відбуває завтра, ми також…

— В такому разі — час ми маємо…

На тьмяніючому небі поволі з’являлись зорі… Рана Мінливий, Ітиль, був уповні і сяяв сріблом. Ант вправно розливав по кухликам приготований quenilas з ломіонських трав.

— Мене дуже цікавлять Квенді з Заходу, — панна, здається, отямилась від замішання, — власне тому, що мій батько родом з Альквалонде…

Фіндекано трохи не пролив quenilas на одежу. Погляд, який він кинув на Фінарато, був зовсім не дружнім. Онук князя Ольве добре знав Лебедину Гавань, тому панна і вирішила його розпитати,