Читати книгу - "Світло в серпні"

його, а він знову пхинькає, знову мушу брати на руки.

— Не можна вам тут залишатись одній, — зауважує священик, окидаючи поглядом кімнату. — А де…

— Місіс Гайнз подалася до міста. Не сказала мені, але знаю, що саме туди. Її чоловік чкурнув, а вона, прокинувшись, запитала мене, де він. Я відповіла, що вийшов, отож місіс Гайнз пішла за ним.

— До міста? Чкурнув? — Спохмурнівши, Гайтавер стишує голос: — Ага.

— Вона його весь день пильнувала. А він її. Це було помітно. Прикидався, що спить. Вона й повірила. І ось після обіду її зморило. Всю ніч очей не зімкнула, по обіді сіла в кріслі й задрімала. Він стежив за нею. Встав тихенько з лежанки, підморгує мені й кривляється. Навшпиньки рушив до дверей, та все моргає мені через плече й пику викривляє. А я ні його не спинила, ні її не розбудила. — Ліна дивиться на Гайтавера широко розплющеними серйозними очима. — Побоялася я. Якось чудно він говорив і дивився на мене. Ніби моргає й міни строїть не для того, щоб я її не будила, а щоб показати, що зі мною буде, якщо не послухаюся. Тому я й налякалася. Полежала з дитиною трохи, а тут і місіс Гайнз на ноги зірвалася. Отоді я втямила, що вона ані гадала спати. Ніби й не спросоння підбігла до чоловікової лежанки, обмацує її, наче не вірить, що він пішов. Стоїть біля ліжка, плеще по укривалі, ніби гадає, що він десь під простирадлом у куточок забився. А тоді на мене подивилася, тільки раз. Не моргала, не кривлялася, та вже краще б таке, ніж цей погляд. І розпитала мене, я сказала все як є, а вона наділа капелюшок і пішла. — Породілля дивиться на священика. — Я рада, що вона пішла. Звісно, не годиться так казати після всього того, що зробила для мене місіс Гайнз. Але…

Гайтавер стоїть над ліжком. Ніби й не бачить її. Понуре лице неначе постаріло років на десять, поки він тут стояв. Або ж стало виглядати, як і належить, а коли він увійшов сюди, було чуже самому собі.

— До міста, — каже він. Його очі оживають, знову бачать. — Що ж, тепер нічого вже не вдієш. Зрештою, люди в місті… розсудливі… знайдеться кілька таких… А чому ви раді, що Гайнзи забралися геть?

Ліна потуплює очі. Водить рукою навколо дитячої голівки, не торкаючись її, — інстинктивний, непотрібний і очевидно несвідомий порух.

— Вона була добра. Більш ніж добра. Дитину брала на руки, щоб я могла відпочити. Сиділа на цьому стільці й увесь час хотіла тримати маленького… Ой, вибачте. Я ж і сісти вас не запросила. — Жінка розглядає гостя, поки він присуває стілець до ліжка й сідає. — Ставила стілець так, щоб мати чоловіка на оці, а він удавав, що спить. — Вона уважно й запитливо дивиться на Гайтавера. — І весь час називала хлопчика Джо. А він зовсім не Джо. Весь час… — Ліна вдивляється Гайтаверу у вічі. В її погляді тепер спантеличеність, допитливість, сумнів. — Місіс Гайнз все говорила про… Щось вона плутає. Я й сама не раз плутала, наслухавшись її… Хоч-не-хоч, а слухаєш… — Її очі й слова немовби щось намацують, шукають навмання.

— Плутає?

— Весь час каже про дитину, що її батько — це… той, що в тюрмі, той містер Крістмас. Одно товче, а мені вже світ обертом іде… Я вже не витримувала… Часом і мені микитилося. Здавалося, що батько — це містер… містер Крістмас… — Ліна спостерігає за співрозмовником. Здається, що ця мова коштує їй великих зусиль. — Та я ж знаю, що воно не так. Знаю, що це дурниці. Все через те, що вона знай торочить, а я ще, видно, не оклигала як слід, ото й сама беру собі дурне в голову. Боюся…

— Чого саме?

— Не подобається мені, що я плутаю. Боюся, що вона мене геть з пантелику зіб’є. Без вороття. Як кажуть, скосиш очі на свого носа, то так воно вже й зостане… — Ліна відводить очі. Не ворушиться. Відчуває на собі його погляд.

— Ви сказали, що хлопчика звати не Джо. А як?

Якусь мить вона не дивиться на співрозмовника. Тоді зводить очі. І відповідає — надто вже поспішно й недбало:

— Я ще не назвала його.

І він знає чому. Немовби допіру зараз розгледів її, відколи увійшов. Зауважує, що Ліна недавно причесалася, освіжила обличчя, помічає сяк-так заховані під простирадлом гребінь і осколок дзеркала, немовби похапцем засунуті туди при появі Гайтавера.

— Увійшовши, я помітив, що ви когось чекаєте. Не мене. А кого?

Вона не відводить погляду. На лиці не помітно ні простодушності, ні облудності. Як і спокою та погідності.

— Я? Чекала?

— Чи не Байрона Банча? — Вона досі не відвела погляду. Гайтаверове лице серйозне, тверде й ласкаве. Однак позначене безжальністю, яку Ліна помічала в багатьох добрих людей, переважно чоловіків. Нахилившись, він кладе долоню на її руку, що підтримує дитяче тільце. — Байрон добра людина.

— Так, я це знаю не гірш від інших. Може, навіть краще.

— І ви добра жінка. Будете такою. Я не хотів сказати…

— Розумію, — каже вона.

— Та ні. Не те. Це неважливо. Це поки що не має значення. Все залежить від того, як ви згодом поведетеся. З собою. З іншими людьми. — Гайтавер дивиться на Ліну, вона не потуплює очей. — Відпустіть його. Спровадьте геть від себе. — Вони зустрілися поглядами. — Проженіть його, дочко моя. Він же, напевно, чи не вдвічі старший за вас. Але ви прожили удвічі більше, ніж він. Банч ніколи не наздожене вас, не зрівняється з вами, бо дуже вже багато часу змарнував. І його нікчемність так само невиліковна, як і ваша всеохопність. Він не може повернутися в минуле й надолужити згаяне, а ви не можете виправити вже вчинене. Маєте синочка — не від нього, а від когось іншого. Його долю ви поповняєте двома чоловіками і однією жінкою, яка становить лише третину, а він заслуговує принаймні на те, щоб його досі порожнє тридцятип’ятирічне життя збурилося — якщо воно взагалі має збуритись — одним-єдиним цілим, без двох свідків. Проженіть його.

— Не мені це робити. Він вільний. Спитайте його. Ані гадки не маю втримувати його при собі.

— Ото ж бо й воно. Либонь, ви не втримали б його, навіть якби й дуже старались. У тому-то й річ. Якби ви ще й уміли це робити. Зрештою, коли б уміли, то не лежали б отут із дитиною на грудях. То ви не хочете прогнати