Читати книгу - "Твердиня"

переплетіння зелених і червоних дротів був підключений потріпаний CD-плеєр «Walkman». Грала «Metallica», боляче шарпаючи й без того натягнуті нерви Сатомі. Джеймс Хетфілд рокотав низьким приємним голосом:

…and the road becomes my bride

I have stripped of all but pride

So in her I do confide

And she keeps me satisfied

Gives me all I need[131]

— Зараз домиються тарілки. — Темноволосий чоловік повернув вибрите підборіддя в напрямку доісторичної посудомийної машини «Lady Kenmore» зі схожим на піаніно рядком білих кнопок на панелі керування і стилізованими під темне дерево передніми дверцятами; випущена наприкінці 1960-х машинерія тряслась і буркотала. — Ти їх витреш і поскладаєш отуди. А потім ми чекатимемо, поки ці два невмиванці, — кухар покосився на мачігуенга, — дочистять картоплю, і почнемо готувати суп. Згода?

Дівчина вдруге кивнула, ніяково переступивши з ноги на ногу. Зиркнувши на неї, він потягнувся рукою і виключив плеєр. Без «Metallic’и» в наметі стало якось порожньо, але ніби не так спекотно.

— Не бійся, — чоловік сяйнув посмішкою, — ніхто тебе не скривдить.

Японка звела голову і твердо проказала:

— Я не боюсь.

— От і чудово! Ти перша дівчина в комплексі за… м-м-м… за весь час, що я тут, тому не думаю, що тобі щось загрожує. — Сатомі так не вважала. — До речі, мене звуть Марко. — Чоловік ще раз тепло посміхнувся. — Марко Молінарі, хоча сумніваюся, що когось із тих дармоїдів, які щодня з обох рук наминають мої кулінарні шедеври, цікавить моє прізвище. Мене кличуть кухар Марко, та й усе.

Мабуть, про «кулінарні шедеври» — це був жарт, адже на полицях із продуктами японка бачила лише макарони, боби, пакети з борошном і дуже мало спецій, але вона не засміялась. Щось геть не смішно було. Провагавшись секунду, дівчина назвалася:

— Я — Сатомі…

— Радий познайомитись, Сатомі. — Марко нарешті припинив терти руки рушником, похопився і підставив японці табурет. — Сідай, машина працюватиме ще хвилин двадцять.

Сатомі сіла, склавши руки на колінах.

— Ти трохи, тойво, подряпана. — Він здвигнув бровами, зиркаючи на вкрите порізами лице.

— Це з джунглів. На нас щось напало вночі, я тікала крізь хащі, а тоді… не пригадую. Страшенно перелякалася.

Італієць співчутливо прицмокнув губами.

— Не дивно. Вони підвісили вам Ерла Лембе. Я б сам дуба врізав із перестраху.

— Кого підвісили? Хто такий Ерл Ле… Лембе?

Кухар відвернувся і буркнув:

— Не зважай.

Сатомі нічого не зрозуміла, але вирішила не повертатися до цієї теми. Просидівши хвилину чи дві, вона відважилася запитати:

— Марко, що ви збираєтеся з нами робити?

Молінарі уважно подивився на дівчину.

— Нічого… Наразі нічого. Звісно, було б краще і для нас, і для вас, якби тебе й твоїх друзів тут не було, і поки що я не уявляю, як вирішити цю… м-м-м… проблемку, але ми не вбивці, не якісь душогуби, Сатомі, ніхто не збирається навмисне вас кривдити. — Японка не вірила жодному слову. — Пильнуй за тим, що говориш, спілкуючись із Джейсоном і його стрільцями. — Пауза. — Ти ж знаєш, про кого йдеться? Чотири амбали, обвішані зброєю, які нічого не роблять і вештаються Твердинею. — Дівчина ствердно махнула головою. — От із ними краще не жартувати. Решта — звичайні наймані працівники, що працюють тут за контрактом. — Марко практично слово в слово повторив застереження Ірландця; принаймні цій частині його промови японка схильна була вірити.

— Карлик пропонував нас убити, — зауважила вона. — Казав, ми тільки заважаємо.

Кухар стенув плечима:

— Той пігмей психований, не слухай його. Він чваниться, хоча насправді нічого тут не вирішує. — Чоловік задумався. — Розумієш, одна з особливостей цього проекту в тому, що про нього не повинен знати ніхто, крім самих учасників. Наймаючись на роботу, кожен із нас підписав купу паперів про нерозголошення всього, що стосується роботи і цього місця. Я думаю, щойно Джейсон вигадає варіант, прийнятний і для нього, і для вас, ви з ним мирно розійдетесь. Просто він мусить знайти спосіб примусити вас… — Марко прикусив язика і швидко переформулював речення, — …мусить упевнитись, що ви нікому не розкажете.

— Ти італієць? — перескочила на інше Сатомі.

— Oh, no, no! — смішно замахав руками Молінарі. — Veneziano! Я венеціанець! Це велика різниця.

— Як ти тут опинився?

Марко раптово спохмурнів, погляд застиг, втупившись у порожнечу.

Сатомі заспішила виправитись:

— Вибач, якщо я щось не те спитала. Як не хочеш, можеш не розказувати.

Чоловік потер рукою щоку:

— Та ні, все добре, все нормально. — Перед очима постало обличчя брата, давнє, ще з дитячих років, затерте, наче чорно-біла фотографія. Собі на сором Марко не пригадував, як виглядав Лука за тиждень чи за місяць до смерті. Хоча таке часто буває: кухар навіть не пам’ятав останніх слів, проказаних братом: коли вчені винесли Луку з підземелля, бідолаха був мертвий. — Мене забрав сюди брат Лука у 2005-му. Я мав у Венеції крихітну піцерію, а разом з нею купу боргів. Не уявляв, коли зможу розгребтися. Ну, ти знаєш, зараз народ усе більше на швидку їжу переходить чи на якісь заморські делікатеси, як оті… — Він ледь не сказав «як оті довбані японські суші», але вчасно проковтнув кінець фрази. — Словом, ніхто більше не бажає традиційної італійської лазаньї, пасти чи піци. — Розповідаючи, Молінарі далі задумливо тер щоку і тупився на ноги Сатомі. — Мій брат Лука був шукачем пригод. У 2002-му поїхав до Бразилії, зв’язався з чорними археологами, двічі чи тричі ходив у джунглі на заході країни і під час останнього походу зник. Не повернувся. Я вважав його загиблим, коли несподівано у 2005-му отримав e-mail, у якому брат пропонував найнятись на роботу кухарем для групи науковців у джунглях Перу. Лука був пройдисвітом, і я не повірив йому, але, коли братуха покрив усі мої борги і заплатив за квиток до Ліми, я вирішив летіти. І ось я тут.

— Уже сім років.

— Так. Платня як у президента Сполучених Штатів. От тільки з рідними поговорити не дають… Сумую.

— А твій брат? Він…

Марко зітхнув:

— Лука помер.

— Через що?

— Нещасний випадок.

Кухар брехав. Він чудово знав, що Лука не помирав, Луку вбили… На поверхні брат виглядав жахливо. Мел Барр згодом розповів Марко, що в Луки