Читати книгу - "Твердиня"

стався страшний крововилив у мозок, лопнула легеня, розірвалася селезінка, були зламані обидві руки і сім ребер, а також жахливо потрощена нижня щелепа. То було що завгодно, але не нещасний випадок. Марко здогадувався, що вбивця — один зі стрільців Джейсона, але хто конкретно, не знав. Що він знав напевно — так це те, що мусить брехати, щоб не вирушити слідом за американцем Джеймсом Деваром і китайцем Сун Чі, випадковими свідками вбивства…

Усе сталося 20 липня 2008-го, за дві доби до того, як Амаро Кіспе зі своїми хлопцями за наказом Джейсона збудували плоти і спустили по Ріо-де-лас-П’єдрас усе, що лишилося від експедиції британського натураліста сера Пола Холбрука.

Джейсон Х’юз-Коулман жорстко слідкував за дисципліною у своїх володіннях. На Паїтіті не було жінок, заборонялося розпивати спиртне і вживати наркотики (індіанці гнали самогон, але пили потай, лише у неробочі дні, ховаючись, мов мавпи, на деревах у джунглях; Амаро Кіспе часом нанюхувався кокаїном, але теж таємно від Джейсона, переважно в ті дні, коли сивочолий вирушав у вилазку). Чи не єдиною з дозволених розваг був покер. Майже кожної неділі чоловіки засідали за техаський холдем[132], граючи на пристойні суми. Оскільки готівки ні в кого на руках не було, перед грою чоловіки йшли до Джейсона (він сам вів усю бухгалтерію і був єдиним, хто достеменно знав, скільки грошей на рахунку в кожного з мешканців Паїтіті) і просили «виділити» чи «зарезервувати» ту чи іншу суму: дві, три, часом десять тисяч доларів. Якщо на рахунку прохача було достатньо коштів, Джейсон давав йому розписку, де зазначав суму, на яку той може розраховувати під час ставок. На основі цих розписок гравці перед початком партії розбирали фішки, і гра починалась. Після закінчення підбивались підсумки, хтось один знову йшов до Джейсона і казав, з якого на який рахунок скільки перевести грошей.

У неділю 20 липня за столом у одній з кімнат у надрах Паїтіті зібрались п’ятеро: двоє стрільців, двоє науковців і Лука Молінарі. Грали по-крупному. Під час однієї з партій (котра, як згодом виявилось, стане останньою партією в покер на території Паїтіті) ставки сягнули захмарних величин. Після флопу на столі лежали чирвова дев’ятка, хрестова дама і чирвовий валет. На момент відкриття четвертої карти (терн) у банку вже набралося фішок на двадцять три тисячі доларів. Четвертою вийшла чирвова вісімка; пішло передостаннє коло торгівлі, в результаті якого двоє скинули карти, вийшовши з гри. П’ятою на стіл лягла пікова дев’ятка. Після останнього кола торгівлі у банку набралось п’ятдесят одна тисяча, а в грі залишилось двоє: Лука Молінарі і один зі стрільців — Роджер Зорн (чийого імені Лука навіть не знав).

Карти, що лежали на столі

Настав час відкривати «кишенькові» карти, роздані під час префлопу.

У Роджера Зорна були чирвові десятка і король, що разом із трьома чирвами зі столу дало флеш. І це виглядало нівроку, стрілець уже потирав долоні, готуючися загребти півсотні тисяч баксів.

Флеш (п’ять карт однієї масті)

Під час торгівлі Роджер поводився агресивно, оскільки його комбінація була близька до стрейт-флешу[133]. Якби замість пікової дев’ятки вийшла чирвова дама, стрілець виграв би, як кажуть у футболі, з розгромним рахунком. Але й без цього чирвовий флеш був серйозною заявкою на перемогу.

Проте доля розсудила інакше…

Критики не тямлять себе, буквально шаленіють, коли подібні моменти трапляються в голлівудському фільмі (наприклад, у якомусь вестерні чи черговій серії з безкінечних пригод Джеймса Бонда). Вони розтирають на порох сценариста, рвуть на шматки режисера, запекло доводячи, що під час справжньої гри у покер — партії в реальному житті — нічого подібного ніколи не станеться. Бо це нереально!

У книзі «Історія Лізі», розводячись на цю ж тему, Стівен Кінг згадував газетну вирізку про коллі на кличку Ральф, який загубився, коли хазяї відпочивали у штаті Флорида (східне узбережжя). Як же вони здивувались, коли через три роки побачили на порозі свого будинку в Юджині, штаті Орегон (західне узбережжя) схудлого, але в той же час зміцнілого Ральфа, який зраділо метеляв хвостом. Собацюра пройшов по діагоналі Сполучені Штати Америки, повернувшись додому дорогою, яку ніколи не знав і не міг знати.

Ще один злободенний приклад — катастрофа рейсу AF447 компанії «Air France» на шляху з Ріо-де-Жанейро до Парижа. Новенький (чотири роки на службі) і повністю справний «Airbus A330» розбився, впавши в океан. Перетинаючи Атлантику, лайнер потрапив у бурю, в результаті чого відмовили, покрившись льодом, сенсори, що визначають швидкість руху повітряного судна. Без коректних показів швидкості відімкнувся автопілот. Зазвичай у такій ситуації пілоти не вживають ніяких заходів — просто продовжують політ і чекають, поки розмерзнуться сенсори. Проте П’єр-Седрік Бонін, один із трьох пілотів, що вели рейс AF447 тієї злощасної ночі, невідь-чому вирішив потягнути джойстик на себе, задерши ніс літака. 330-й набрав висоту, видряпався вище, ніж дозволяли його технічні параметри, стрімко втратив швидкість і звалився у плаский штопор. Навіть у цьому випадку не все втрачено. Лайнер на дванадцятикілометровій висоті; все, що вимагається від П’єр-Седріка Боніна, — нахилити джойстик уперед, опустити ніс літака, дати йому набрати швидкість і повернутись до нормального польоту. Але ні, месьє Бонін, маючи поруч себе надзвичайно досвідченого 58-річного капітана месьє Дюбуа, чуючи, як кабіна розривається від сигналів про те, що літак у звалюванні, продовжує невтомно відхиляти джойстик[134] назад. Невдовзі сигнали про звалювання припиняються, оскільки комп’ютер просто не розуміє, що, в біса, діється з літаком. Через три хвилини борт AF447 валиться в океан (о, так, П’єр-Седрік до останнього не відпускає джойстик), в одну мить відправляючи на той світ двісті двадцять вісім життів… А тепер уявіть, що було б, якби якийсь письменник надумав написати роман про авіакатастрофу, в якій літак розбивається через те, що троє винятково досвідчених пілотів звалюють лайнер у штопор, і тримають його у штопорі, і не роблять нічого, щоб вивести його зі штопору, позаяк тупо не в’їжджають, що відбувається? Писаку обкидали б лайном, критики обплювали б його з ніг до голови, з піною на губах стверджуючи, що такого бути не може, бо це нереально.

Нереально? Та невже? Як же часто ми забуваємо, що таке реальність.

Бо реальність — це Ральф. Реальність — це П’єр-Седрік Бонін з трьома тисячами налітаних годин за плечима, який смикає джойстик на себе і тримає його так протягом трьох хвилин падіння, зі швидкістю 600 км/год, заганяючи себе і