Читати книгу - "Тяжкі часи"

ранку зрушить з того міхця, де затанцювала, то я її знати не ххочу. Ну, йди, хутчій!

Усе впорали так хутко, що за десять хвилин пана Чілдерса — він знічев’я швендяв у капцях по ринку — було про все повідомлено, а повіз пана Слірі вже стояв запряжений. Варт було побачити, як учений собака стрибав круг нього й гавкає, а пан Слірі навчає його самим здоровим оком, що йому слід пильнувати Бітцера. Щойно стемніло, вони втрьох сіли в повіз і від’їхали; вчений пес (здоровенна звірюка), не спускаючи Бітцера з ока, біг біля самого колеса з того боку, де він сидів, аби бути напоготові, в разі він виявить хоч найменше бажання злізти.

Решта троє просиділи в заїзді цілу ніч, не склепивши очей з великої тривоги. Аж о восьмій годині з’явились пан Слірі та його пес, обидва в пречудовому гуморі.

— Вхе гаразд, мохьпане! — сказав пан Слірі. — Ваш хин тепер, певне, вже на худні. Чілдерх підхопив його вчора ввечері за півтори години піхля того, як ми від’їхали. Коняка моя танцювала польку до упаду (вона б і вальха танцювала, якби не збруя), а тоді я хказав їй хлівце, і вона гарненько захнула. А коли той молодий пахкуда хказав, що піде далі пішки, пех мій хтрибнув на нього, вчепився в нашийну хустку, повалив його й покачав трохи. Він тоді зліз на повіз і вже хидів тихо, поки я не завернувхя назад о пів на хьому вранці.

Пан Товкматч, звичайно, засипав його подяками і натякнув якомога делікатніше, що готовий винагородити його порядною сумою.

— Мені хамому, мохьпане, грошей не треба; а охь Чілдерх чоловік хімейний, то як буде ваша лахка дати йому п’ятифунтовика, він, може, й не відмовитьхя. Ну, і якщо ви ххочете купити нового нашийника хобаці та низку дзвоників для коня, то я радо це від вах прийму. І хклянку грогу я завше приймаю. — Він уже замовив собі одну склянку, а тепер кивнув подати ще одну. — А як вам це не здається занадто дорого, мохьпане, то почахтуйте мою трупу, дехь так по три шилінги шіхть пенхів на душу, не рахуючи хобаки; це їм буде велика втіха.

На всі ті дрібні знаки вдячності пан Товкматч пристав дуже радо. Хоча, сказав він, уважав їх надто незначними, як за таку велику послугу.

— Ну, гаразд, мохьпане: тоді, як вам коли трапитьхя підтримати який-небудь мандрівний цирк, ми більше ніж хквитуємохь. А тепер, мохьпане, хай ваша дочка мене вибачає, але я хотів би на прощання щохь вам хказати.

Луїза й Сесі вийшли до суміжної кімнати. А пан Слірі, поколотивши грог у склянці й хлиснувши трохи, провадив:

— Мохьпане, вам, либонь, не треба казати, що хобаки тварини дивовижні.

— Так, чуття в них надзвичайне, — погодився пан Товкматч.

— Чуття чи не чуття, щоб я пропав, коли знаю, що воно таке, але це прохто диво якехь. Як вах хобака знаходить, з якої далечі прибігає!

— У них дуже тонкий нюх, — пояснив пан Товкматч.

— Щоб я пропав, коли я знаю, що воно таке, — ще раз проказав пан Слірі, хитаючи головою. — Але мене, бувало, хобаки так знаходили, що мені мимохіть думалохь: чи не прибіг той хобака до іншого хобаки й не хпитав його: «Хлухай, ти чахом не знаєш такого чоловіка, Хлірі на прізвище? Він цирк держить. Огрядний такий і хліпий на одне око». А той другий хобака й відказує: «Та я хам його не знаю, але одна моя знайома хучка, по-моєму, його знає. Ходім-но до неї». А та хучка, мо’, подумав, подумає, та й каже: «Хлірі? Знаю, аякже! Мені одна моя приятелька недавно про нього розповідала. Я можу вам його адреху дати». Бачте, мохьпане, я ж увехь чах у публіки перед очима, ввехь чах мандрую з міхта до міхта, то, певне, багато є таких хобак, що вони мене знають, а я їх ні!

Пан Товкматч аж розгубився, почувши те глибокодумне твердження.

— Хай там як, мохьпане, — провадив Слірі, хлиснувши грогу, — а були ми якохь у Чехтері, дехь тому рік і два міхяці. І охь одного ранку, хаме вихтавляли ми наших «Дітей у ліхі», як раптом вибіга з-за лаштунків на арену хобака. Видно, здалеку прибіг, замучений такий, і кульгає на вхі лапи, і майже зовхім хліпий. Оббіг ухіх наших дітей одного по одному, принюхуючихь, наче шукав якоїхь дитини знайомої, а тоді підбіг до мене, нахилу-нахилу підкинув задні лапи, похтояв на передніх, покрутив хвохтом, упав і здох. Мохьпане, той хобака був Танцюй.

— Собака Сесиного батька!

— Так, учений хобака Хехіліїного батька. Отож, мохьпане, знавши того хобаку, я можу заклахтихь, що його хазяїн умер і ліг у домовину, перше ніж пех прибіг до мене. Ми з Джозефіною й Чілдерхом довго радилихя, хповіщати Хехілію чи ні. І вирішили, що не треба. Якби що втішне… А так — навіщо її марно тривожити та журби завдавати? Отже, чи він її по-підлому покинув, чи волів поневірятихь хамотою, аби їй долі не занапащати, ми, мохьпане, не дізнаємохь ніколи, поки хвіт… ні, поки не дізнаємохь, як хобаки знаходять нах.

— А вона й досі береже ту пляшку з ліками, що по них він її послав, і віритиме, що він любив її, до останньої своєї хвилини, — озвався пан Товкматч.

— А з цього, мохьпане, можна вихнувати, по-моєму, дві речі, — сказав пан Слірі, замислено дивлячись у свою склянку з грогом, — по-перше, що бува на хвіті любов зовхім не корихлива, а якраз навпаки; а по-друге, що така любов вхе розважує й розраховує — чи радше не розраховує — хвоїм хпохобом, і збагнути той хпохіб чахом бува нітрохи не легше, ніж розгадати хобачі хитрощі!

Пан Товкматч дивився в вікно й не відповідав. Пан Слірі допив грог і покликав Луїзу й Сесі.

— Хехіліє, люба моя, поцілуй мене і бувай здорова! Мені, панно, дуже втішно було бачити, що ви її за хехтру маєте, і вірите їй, і шануєте її, як рідну. Хподіваюхя, що ваш брат надалі буде гідніший вах і не завдаватиме вам більше прикрохті. Мохьпане, дайте, я вперше й вохтаннє хтихну вашу руку! І не зневажайте нах, бідних нетяг. Людям треба й розважатихь. Нехила їм увехь чах тільки вчитихь або ввехь чах тільки працювати; не так їх хтворено. Ми вам потрібні, мохьпане. Будьте мудрі, але будьте й лахкаві до людей і шукайте в нах доброго, а не поганого!

— І зроду я не думав, — додав пан Слірі, ще раз