Читати книгу - "Щастя Ругонів"

те, до якого зухвальства дійшла партія руїни, грабунків та вбивств. Треба було мати залізну руку в місті, щоб придушити повстання.

Грану снував у юрбі, приймаючи здоровлення й рукостискання. Усі уже знали історію про молоток. Але він запевняв усіх і скоро сам повірив у свою невинну вигадку, що він нібито перший побачив повстанців і почав бити на сполох; аби не він, Грану, то національних гвардійців були б до одного повбивали. Від цього його значення ще більше виросло. Він доконав великого подвигу, його не взивали інакше, як «пан Ісидор, знаєте, той самий пан, що бив молотком на сполох». Хоча фраза виходила трошки задовга, Грану з охотою взяв би її собі за шляхетський титул. Віднині, коли при ньому говорили слово «молоток», він вважав це за тонкі лестощі.

Тої хвилі, коли стали прибирати трупи, з’явився Арістід. Він оглядав їх з усіх боків, нюхав повітря, допитливо зазирав в обличчя. Вигляд у нього був рішучий, очі дивилися ясно. Тією самою рукою, що вчора ще була перев’язана, він підняв блузу на одному з трупів, щоб краще розглянути рану. Ці оглядини, здавалося, його переконали, розвіяли всі його сумніви. Він стулив губи, постояв на місці, не кажучи ані слова, потім пішов собі — треба, було прискорити випуск «Незалежного», що в ньому він умістив велику статтю. Ідучи вулицею, він пригадував материні слова: «Завтра побачиш». Так, він бачив; виходило міцно й справді страшнувато.

А тим часом Ругон почав відчувати ніяковість від своєї перемоги. Сидячи сам у кабінеті пана Гарсоне, прислухаючись до глухого гомону натовпу, він дознавав якогось чудного почуття, що заважало йому вийти на балкон. Кров, що в неї він ступив, морозила йому ноги. Він питав себе, як збавити час до вечора. Приголомшений нічними подіями, він натужував свою тупу голову, придумуючи собі будь-яке заняття: наказ чи розпорядження, щоб хоч трохи розважитися. Але він уже нічого не тямив. Куди його штовхає Фелісіта? Чи це вже кінець справі, чи треба ще вбивати людей? Страх охопив його. Жахливі сумніви стали турбувати душу; йому вже ввижалася переможна республіканська армія, що захопила місто, щоб помститись, коли раптом під самими вікнами мерії розлігся голосний крик: «Повстанці! Повстанці!» П’єр як ошпарений підскочив до вікна й, піднявши завіску, побачив, як натовп заметушився на майдані. Ніби вражений блискавкою, він раптом побачив себе зубожілим, пограбованим, убитим. Він прокляв свою жінку, прокляв ціле місто. Але в той час, коли він, як загнаний вовк, озирався навкруги, шукаючи виходу, в юрбі почулися оплески і радісні вигуки, шибки задзвеніли від переможного крику. Ругон наблизився до вікна: жінки махали хустками, чоловіки обіймалися; деякі бралися за руки й танцювали. Приголомшений, він стояв, мов прикутий, на місці, нічого не розуміючи, почуваючи тільки, що голова йому йде обертом. Величезний будинок ратуші, порожній, безмовний, наганяв йому страх.

Признаючись згодом у всьому Фелісіті, П’єр ніяк не міг сказати, скільки часу тривали ці муки. Він пригадував тільки, що шерех кроків, які збудили луну в просторих залах, вивів його з одубіння. Він сподівався побачити людей у блузах, озброєних косами та ломаками, але до кімнати ввійшли члени міської комісії, поштиві, в чорних сурдутах, з сяючими обличчями. Тут були всі. Почувши радісну звістку, вони всі, як один, раптом одужали. Грану кинувся в обійми свого дорогого голови.

— Солдати! — лебедів він. — Солдати!

Справді, до міста прибув загін солдатів на чолі з полковником Масоном та префектом департаменту Блеріо. Вгледівши з валів далеко на рівнині солдатів, пласанці спочатку подумали, що то бунтівники. Хвилювання Ругона було таке велике, що дві великі сльози скотилися йому по щоках. Він плакав, цей великий громадянин. Міська комісія з шанобливим захватом поглядала, як падають ці сльози. Але Грану кинувся знову на шию. свого друга, гукаючи:

— Ох! Який же я щасливий!.. Ви знаєте, я відверта людина. Скажу правду, ми всі злякалися, всі, так же ж, панове? І тільки ви залишилися на висоті, ви були великий, мужній! Скільки треба було вам сили волі мати? Так! Я казав своїй жінці: «Ругон — великий чоловік! Він цілком заслуговує на орден!»

Тут усі пани стали говорити, що треба вийти назустріч префектові. Ругон, приголомшений, важко дихаючи, все ще не міг повірити в свійг несподіваний тріумф; він тільки белькотав, мов дитина. Але скоро опанував себе й зійшов униз, поважно, з гідністю, як того вимагав цей урочистий випадок. На площі Ратуші комісію та її голову зустріли таким вибухом ентузіазму, що Ругон трохи знову не згубив своєї статечної постави. Його ім’я пронеслося в натовпі на цей раз у спілці з найпалкішими похвалами. Він чув, як уся людність повторювала слова Грану, величала йога як героя, що зберіг до кінця мужність і не піддався паніці. Він рушив до площі Підпрефектури, де комісія зустріла префекта, дорогою тішачись з своєї популярності, слави, як закохана жінка, що, зрештою, задовольнила свої жадання.

Пан де Блеріо й полковник Масон увійшли в місто самі, залишивши військо на Ліонському шляху. Вони промарнували багато часу, оскільки їм не зразу пощастило визначити маршрут повстанців. А втім, вони вже знали, що ворохобники в Оршері. Вони збиралися затриматись у Пласані на якусь годину, щоб заспокоїти людність й оголосити жорстокий наказ про відібрання майна у повстанців і про смертну кару, що чекає всіх, кого заскочать із зброєю-в руках. Полковник не міг стримати усмішки, коли комендант національної гвардії наказав відчинити Римську браму і розлігся страшний скрегіт заіржавілого заліза. Префекта й полковника супроводжував почесний караул національних гвардійців. Поки вони йшли проспектом Совер, Рудьє розповів усю епопею Ругона — про три дні паніки, що скінчилася останньої ночі блискучою перемогою. І коли обидва кортежі зійшлися, пан де Блеріо жваво підступив до голови комісії; він потиснув йому руку, поздоровив його й попросив врядувати далі, аж до повернення влади. Ругон чемно вклонився, а префект, дійшовши до дверей підпрефектури, де хотів трохи відпочити, заявив прилюдно, що не забуде в своєму рапорті згадати про його гідну й хоробру поведінку.

Незважаючи на холоднечу, всі мешканці з’юрмились біля вікон. Фелісіта, яка висунулася з вікна так, що мало не падала, аж зблідла від радості. Саме в цей час Арістід приніс їй число «Незалежного», в якому він рішуче висловився за переворот і вітав його як «зорю волі, нерозлучну з ладом». І тут же він делікатно натякнув на жовтий салон; визнаючи свої минулі помилки, він казав, що «молодь завжди самовпевнена», але що «великі громадяни не тратять марно слів, вони мовчки міркують,