Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Як поставиться хан Кублай до свавільних дій у Камбалі? Хіу Хєнг сказав правду: вирішити нелегко. Але Марко не хотів уникати вирішення. Він навіть відчув легкий сором, коли подумав про своє негідне намагання лишитися між добром і злом.

— Чому ви служите імператорові? — спитав він ученого.

— Бо я хочу допомогти своєму народові, — коротко відповів Хіу Хенг.

Марко Поло розумів ученого. Настав час зробити найвирішальніший крок, йому здалося, ніби він бачить перед собою суворе обличчя свого батька, ніби чує його голос: «Купці — не благодійники. Коли ти, нарешті, зрозумієш це? Не втручайся в такі справи». Але в ту ж мить перед ним постало мужнє, добре обличчя Матео. «Ми повинні взяти її, Марко. Цей диявол заб'є її до смерті… Вони думають тільки про свої жовті дукати».

«Треба поговорити з Ашімою», подумав Марко. Його обличчя було бліде, ніби висічене з каменю, коли він сказав:

— Я піду з вами, Хіу Хенг.

На карту було поставлено життя. Марко Поло повторив:

— Я піду з вами, Хіу Хенг. — На його щоках проступив легкий рум'янець.

Обоє підвелися. Хіу Хенг став прощатися. Чай у чашках на столі лишився невипитим.

Носильник Янг не міг забути обличчя Ашіми і її переляканого крику: «Куди ви принесли мене?»

Жовтий паланкін стояв поряд з іншими у великому просторому приміщенні. Був обідній час. Янг вийшов на подвір'я. Він згадував перелякані очі незнайомки і думав про своїх сестер, яких забрали за податки. Вони з товаришем пішли геть, залишивши незнайомку в саду. З яким німим відчаєм дивилася дівчина їм услід.

«Чого ти вагаєшся? Тягни її силою, якщо не хоче».

Це був голос Саїда.

Янг вийшов за ворота.

— Куди ти йдеш, Янг? — гукнув йому, посміхаючись, вартовий. — Може, хочеш відвідати в обід свою наречену?

Дівчина кричала, благаючи допомоги, а вони пішли геть з своїм жовтим паланкіном, бо Саїд звелів: «Щоб не казали нікому жодного слова, бо заплатите головою!»

Важко стало жити в Китаї. Янг розлюбив своє життя. З ранку до ночі носив він на своїх плечах багатих панів і одержував за це чашку рису. А інші й того не мали. Раніше, коли в кузні Ванга збиралися його друзі і жевріла надія, що однієї ночі в горах спалахнуть сигнальні вогні, хоч було на що сподіватися. А тепер у Камбалі все затихло, немов у могилі.

Двоє чоловіків випередили Янга. Один голосно сміявся.

«Смійся, смійся!» подумав він. Он там маленька вулиця звертає вбік. Ще кілька кроків, і він підійде до будинку венеціанців.

Нащо отой диявол викрав дівчину? Вона зовсім не схожа на пихатих сановниць, які навіть не дивляться на носильників.

Янг підійшов до воріт. Може, зайти й сказати: «Міністр Ахмед тримає вашу пані у віллі над річкою». Він сперся на кам'яного лева. Такі кам'яні охоронці стояли перед усіма будинками, відганяючи злих духів. Поки Янг думав, що йому робити, ворота відчинилися. Він відступив убік, носильники швидко пронесли повз нього закритий паланкін.

Янг провів їх задумливим поглядом. Одного з них, високого, жилавого носильника, що йшов праворуч, він знав. Це був служник канцлера Хіу Хенга.

Стояла спека, немов серед літа. Вкриті лісами горби стримували західні вітри.

Марко Поло сидів у своїй напівтемній, прохолодній кімнаті. Настрій у нього був піднесений: ненависть, двоїстість його становища при дворі, яке так пригнічувало його, лишилась позаду. Марко розумів, як важко буде виконати задумане, але не боявся небезпеки. Він наказав служникові принести чорнило й папір і написав три листи: один — Ашімі, другий — Ніколо й Мафіо Поло, третій — своєму другові Матео. Потім покликав Перлинку. Служниця була сумна й заплакана, та Марко, заглиблений у свої думки, не звернув на це уваги.

— Якщо завтра ввечері я не повернуся, передай листа пані, — сказав він. — Не раніше, як увечері. Запам'ятай. І поклянись, що нікому не скажеш про це жодного слова.

Він поклав листа в шухляду стола.

— Ось тут знайдеш його, — мовив він, не підводячи голови. — Чому ти не відповідаєш?

Перлинка схлипнула і впала йому до ніг.

— Вбийте мене, пане… Я така нещасна… — у відчаї мовила вона. — Де наша пані? її ніде немає!.. А я ходила в місто. Я ж не знала… — Вона затулила руками обличчя і гірко заплакала.

— Встань! — суворо сказав Марко Поло. — Що ти говориш? Розказуй, що сталося. Чуєш? Негайно встань!

Покоївка встала.

— Ви ж, милостивий пане, прислали посланця і жовтий паланкін. Вони забрали пані у віллу над річкою. — Сльози знову залили їй обличчя. — Вона була така рада. «Швидше, Перлинко, — сказала вона, — мені треба переодягнутися. Пан чекає мене у віллі над річкою».

І ось ви тут, милостивий пане. А пані немає… Я так боюся…

Марко Поло урвав балакучу дівчину.

— Ну, досить! Розкажи краще, як це все трапилось.

Він похмуро слухав покоївку.

— Ти кажеш, жовтий паланкін?

Служниця несміливо глянула на Марко. Голос його звучав так, начебто він говорив про щось зовсім стороннє.

— Вийди, легковажне дівчисько! — не стримався він. — Я не можу більше тебе бачити.

Багато подій сталося за сьогоднішній день. Доки він був у Ахмеда, викрали Ашіму. Що йому говорив Хіу Хенг? «Якщо вам потрібні докази, то поцікавтесь історією генерала Чена. Ахмед викрав у нього дружину й доньку, а на самого генерала звів наклеп перед імператором». У вухах Марко Поло все ще лунав насмішкуватий голос Ахмеда: «Ви мені сьогодні не потрібні. Чого б це я посилав по вас кур'єра?

Нестримна лють охопила Марко. Він судорожно вчепився в бильця крісла. Тепер він не сумнівався, що призвідця цього ганебного вчинку — Ахмед.

Минуло кілька хвилин, поки він переміг свій гнів. Що робити? Бігти вулицею і питати всіх, чи не бачили жовтого паланкіна? Але ж мереживо вулиць і завулків у Камбалі без кінця розкинулось на всі боки. І жовтих паланкінів у місті, напевне, більше тисячі. Марко безпорадно ходив по кімнаті. Якби його не одвідав Хіу Хенг, він, мабуть, мечем примусив би Ахмеда сказати правду. Але тепер не лишалось нічого іншого, як чекати, доки суворий суд не покарає Ахмеда. Тільки що ж йому робити зараз? Не сидіти ж отак, склавши руки, в порожній кімнаті.

Він гукнув слугу.

— Принеси мені меча і осідлай коня.

— На вулиці стоїть якийсь чоловік. Він хоче говорити з вами, — сказав слуга, несміливо поглядаючи на бліде обличчя свого пана.

Марко Поло насторожився. Що там таке? Він невдоволено нахмурив чоло. Брови його загрозливо зійшлися на переніссі.

— Приведи його до мене, — коротко мовив він.