Читати книгу - "Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської"

що Блазій у Балабана вчився жити. А Балабан — у Потія. А Потій хто — наш, український пан! Видиш, яку драбинку я тобі вималював?

— Не второпаю, до чого ведеш свою мову, Дратво…

— Стривай. Ти знаєш, що Потій вчора знову приїхав до Львова? Не знаєш. А піде він тепер на Юрську гору настановляти нам єпископа не сам — з магістратськими ціпаками піде, і хай нас збереться вдвоє більше, ніж тоді, — нічого не вдіємо.

— Що ти хочеш цим сказати?

— А те, що з наших кровопивців починати треба, а потім уже… Тобі стало трохи ліпше жити, і ти мовчиш. Мені не дають роботи, я продаю шевське причандалля й мовчу. Балабан заповів братчикам крилоську друкарню, й вони мовчать, Корнякт дає їм ялмужну — вони мовчать. А треба…

— Що — треба? — сторожко подивився Мацько на Дратву.

Пилип підвівся і ребром долоні шаркнув себе по горлі.

— Ти з глузду з'їхав! — кинувся Мацько.

— А ось це бачиш? — Дратва вийняв з–за халяви шевського ножа. — Якби ми всі та по ножеві… та кожного здиру, кожного зрадника… разом, разом… усіх потіїв, баронів, а потім уся чорна чернь з ножами на магістрат!

— Бійся Бога, ти божевільний!

— А що інше, що інше? — викрикнув Дратва. — Молитися, просити в Бога ласки, в печері гріхи спокутувати, як оцей мніх з Вишні? Праведний він муж, але кому яка користь з його молитв, кому?

Шкільний двір набився людьми, дрібне таланіння дзвонів долинає із сорока позаміських дзвіниць; тесля теше хрест, Пілат віддає останній наказ, грають сурми, виходить Ісус з хрестом на Голгофу.

Стоять поруч Красовський, Рогатинець, Борецький, Вишенський, дивляться містерію.

А в Юрія перед очима русоволосий хлопчик, якому сказав, поблагословивши у притворі: «Приходь до школи, Марку». Сказав і покликав ще одну людину на Голгофу. А чи вийде вона, чи втримає свого хреста, не впаде, не прокляне того, хто послав його, не розкається, коли будуть розпинати? А чому конче треба бути розіп'ятим для того, щоб воскреснути? Чому ми боїмося воскрешати наш дух у скорбну п'ятницю, чому не хочемо вийти на гору вільними?

На Голгофі розпинають Христа–спудея. Стукають молотки, терновий вінок в'їдається в скроні, тече кров по обличчі… Дивись, Юрку, як черлено тече кров у покорі, чому ж ти боїшся крові, пролитої в боротьбі?

Зараз настане Великдень, зараз воскресне Христос, увійде до пекла і розжене демонське військо. А коли не воскресне, коли не станеться чуда, чи не назвуть злочинцями тих, хто стояв, у скорботі й покорі дивлячись, як його розпинають?

Галас, крики вихопили Рогатинця із задуми. Що це — переодягнуте сатанинське військо розпочало гру? Ще ж не пора… Та ні, крики долинають з вулиці. На Зацерковній — стовпище людей, хтось голосно сповістив:

— Потія вбили! Біля архієпископської резиденції!

Стояли закам'янілі. Згодом промовив мніх Іван:

— Перша кров пролилась через гадючу унію…

— Ще не Великдень, брате Йване, — сказав Рогатинець. — Ще рано успокоювати себе в блаженному чеканні воскресіння. Скорбна п'ятниця тільки починається.

Розділ дев'ятий

СМЕРТІЮ СМЕРТЬ ПОПРАВ!

Ти маєш віру, а я маю діла. Покажи мені віру свою без діл твоїх, а я покажу тобі віру свою від діл моїх.

Послання Якова

То сталося так, як і все незвичайне, раптово й несподівано. Іпатій Потій після обіду вийшов у супроводі міністрантів з архієпископського палацу на край ринкового майдану, де його чекав фаетон, — він мав вирушити до Юрського собору, в якому вирішив резидувати до того часу, поки львівська паства не визнає єпископом його коад'ютора Иосифа Рутського.

Люд снував по Ринку; одні кланялися, а дехто й підбігав до руки митрополита; з підвалу Корнякта вийшли Барон з Антипком, чорт усе ще тримав у віддутій кишені сурдута змалілого шевця; Антох побачив Потія і собі підбіг до його руки; чорт забувся і скинув перед митрополитом капелюха — Барон побачив, як сахнувся Потій, уздрівши роги, і перехрестився; Антипко квапно натягнув капелюха й чемно посміхнувся, як до знайомого; трохи здивувався Барон, чому чорт не щез перед хрестовим знаменням, — і ось у цю мить із–за фаетона вискочив невеличкого зросту корячкуватий чоловічок, Антох упізнав у ньому мовчазного клієнта Лисого Мацька; чоловічок змахнув ножем, устромив його в ліве передпліччя митрополита і, залишивши ножа в тілі пораненого, зник.

Юрбу небавом оточили ціпаки, виводили кожного поодинці з кола, обшукували, допитували, але вбивці не знайшли — ніхто не запам'ятав навіть його обличчя.

Тільки Барон. Але він нічого не хотів при людях сказати, звелів повести себе до Соліковського.

В архієпископській спальні лежав на ліжку живий Іпатій Потій із забандажованим плечем. Біля нього сиділи Соліковський і лікар, іже бургомістр, Павло Кампіан; вони зчудовано подивилися на двох ціпаків, які ввели Барона — та невже він вчинив замах на митрополита?! — Барон схлипнув, підбіг до ложа, вклякнув і, вдаривши себе кулаком у груди, вигукнув урочисто:

— Я знаю злочинця, знайду його!

— В ім'я Боже! — перехрестив Барона Соліковський, обличчя його розпогодилося, і Блазій з незмірною скритною втіхою побачив на ньому проблиск благосхильності до свого вірного й нефортунного слуги, якому досі ніяк не вдавалося виправдати довір'я хлібодавця.

— Гроші на розшуки дасть магістрат, — мовив Кампіан. — Шукай убивцю в місті й передмістях, по селах і фільварках. Нинішній інцидент — не випадок, не вчинок божевільного, а зблиск оружної ребелії, яку мусимо вбити в зародку!

— Це спалах пошесті, прокази, яка донині потаємно визрівала, вашмость! — підтвердив Соліковський.

— Що, що ви сказали? — зблід Кампіан і підніс до очей руки. — Ах… — отямився по хвилині. — Так, так… Я зрозумів вас…

Був то медовий рік з половиною для Барона. Найкращий час у його житті. Йому давали гроші, прощали блазнювання і п'яні вигуки — іноді занадто прихильні до власть імущих, а деколи й не зовсім поштиві, його допускали до панських столів, він став своїм серед патриціїв, бо виконував завдання бургомістра й архієпископа.

Та ось коли увінчалася перемогою Жолкевського битва з рокошанами Зебжидовського під Ґудзовом і львівський патриціат готувався до звитяжного бенкету в кам'яниці Ґуттера, Кампіан вигнав з консулярної зали магістрату знахабнілого Барона, який прийшов до бургомістра просити, щоб йому було дозволено прийти на бал з приятелем Антипом, таємним слугою архієпископа. Кампіан вельми розлютився, розцінивши цю просьбу як намагання духовних властей перевершити світську, його давно муляло те,